— Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти,— мовив він.
— Юрію, хіба так можна з дитиною? — з докором сказала дівчина.
— Це не дитина, а шпигунка!
— Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
— Та що він, закоханий у тебе, чи що?
— Хто?
— Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й... заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
— Юрчику, твоя підозра необґрунтована! Слухай, я сама тут причина. Бачиш... Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників...
— Он як! — буркнув Славенко.
— Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто... Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені. І так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
— Хитра механіка! — посміхнувся Юрій. — Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?
— Трохи... Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собі, чи не потрібна, бува, мені його допомога. І знову прислав Аду. На цей раз він помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дівчинку.
— Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця! — сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м’яко обняла його.
— Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
— Марто,— сказав він глухо,— мені тяжко останні дні.
— Що таке, любий?
— Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати — ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати — і не можу! Напружую всю пам’ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
— Ти любиш мене, Юрчику! — радісно шепнула дівчина.
— Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
— Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
— І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
— Любиш... любиш...
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
— Що тобі? — спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
— Ти нелогічна, Марто.
Дівчина поклала йому на плечі руки й сказала по-дитячому піднесено:
— Я все розумію, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер і немає наївних дівчат... Те, що ти хочеш, мені добре відомо. І відомо також, що я хочу. І знаєш, що мені здається? — вела вона, нахилившись до нього.— Мені здається, що наші бажання збігаються! Ось скажи мені тихенько на вухо, що ти хочеш!
— Я хочу тебе,— шепнув він збадьоріло.
— І я так само! — скрикнула Марта.— В чому ж річ?
— В чому ж річ? — перепитав він, пригортаючи її.
Але вона визволилась.
— Річ… річ у моїй маленькій примсі.
— Кажи, можливо ми усунемо її спільними заходами!
— Вона сама усунеться з часом... Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенно боюся, але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не знала. Це мусить колись статися, тому я думала… І я не хочу, щоб... це сталося тут,
Він здивовано дивився на неї.
— Нічого не розумію!
— Це зрозуміти важко, це й смішно... Але я хочу, щоб... це сталося на моїй батьківщині, в Каневі...
— Даруй, Марто,— прикро сказав професор,— це більше, ніж смішно, це наївно.
Марта зніяковіла.
— Справді, чудно!— сказала вона.— Я сама до ладу не доберу... Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумій, що й це мусить статися там, тільки там!
Її очі вже зайнялися тим блиском, де світиться минуле, де горять мрії, з якими зріднилась душа, ті мрії, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать. І голос її бринів урочисто, висловлюючи глибокі, сховані бажання, шукаючи на них луни, відповіді, зрозуміння! Такою Марта завжди Юрія хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось співзвучне, але забуте в його серці — незмірний порив удалечінь і великі радісні передчуття.
Марта казала:
— Це щось велике для людини, Юрчику! Не можна його відбути буденно, це велике свято, мій любий. А дитинство теж свято... Тепер ти розумієш? Навесні я візьму відпустку, і ми поїдемо туди. Я покажу тобі там надзвичайні місця. Там я буду логічна, Юрчику! Нічого не буде, крім нас двох. Все буде десь далеко. Ходитимемо з тобою степами, там яри, гори, Юрчику, я там народилася, все мені там рідне. А ввечері візьмемо човна і поїдемо Дніпром. Гребти не будемо, хай нас несе вода... Ти побачиш, як там гарно! Згода, любий? Згода, моє кохання? Побудемо там два тижні, а потім ти підеш, де хочеш, бо вічно любити не можна. Ми будемо знати, коли розлучитись, правда, Юрчику?
Він підвівся і взяв її за руки.
— Марто, звідки ти береш ці слова? Як зберегла ти цю непоборну ніжність, оцей тихий нестримний запал? Як можна з тобою не згоджуватись? Все мусить коритись, коли ти говориш! У твоїй мові є якась давня могутня мудрість, від багатьох уже забута. Ти загадкова, Марто!
— Я дуже проста,— відповіла вона.
— В таку хвилину, як зараз,— вів Славенко,— я ясно бачу і ясно розумію. Я почуваю надлюдський порив до праці. Але дозволь мені, Марто, ще не працювати! Дозволь мені думати тільки про тебе і жити тобою.
— Дозволяю! Я хочу цього, Юрчику,
Про роботу свою він часто згадував, і спочатку це лякало дівчину, що почувала в його науці свою видиму суперницю. Та дедалі більше звикаючи до свого права на вченого, Марта й саму науку схотіла спізнати, щоб увійти в неї й підкорити собі.