Несперечливий, покладистий натурою Механізатор, однак, посварився перед операцією з персоналом: навідріз відмовився лягти на лікарняний візок. Навіщо, мовляв, ця комедія, адже він ходячий, сам здатен дійти до операційної.
— Ні, ми просимо вас лягти,— настійливо умовляли його.— У нас таке правило.
— Формалісти ви з своїм правилом... Смішно ходячого везти на коліщатах,— сердився він,— комедія та й годі.
— І все-таки ми наполягаємо. Не опирайтесь, будь ласка, інакше...
— Що — інакше?
— Матимем неприємності через вас... Роздумував довго, а вони все чекали.
— Гаразд, зроблюся немовлям,— буркнув, лягаючи.— Везіть. Просто сміхота,— і нахмурився ще більше.
Невдовзі після того, як він, укладений, вкритий простирадлом, в супроводі сестер зник за дверима операційної, в коридорі з'явилася ще одна, схожа на медсестру чорноброва смаглійка в білосніжнім халаті,'що в ньому тільки пильне вахтерське око могло б вгадати один з тих молочарських халатів, що їх одягають на фермах доярки. В кінці коридора, прищухнувши за високою пальмою, що з дубової діжки вигналась аж до стелі, стояла Даринка перед акваріумом — сама увага, біль, настороженість. Зараз ні рибок червоноперих не бачила, ні сигаретних недопалків, натоптаних у пальмовій діжці, не чула кроків чиїхось по коридору — і поглядом блискучим, і всім єством, здавалось, прикипіла до дверей операційної. Дослухалася, чи не буде крику звідти — ні крику, ні стогону не було. Стояла так не знати й скільки, годину чи вічність, і душа їй то завмирала, то знов воскресала, і погляд все не відривався од тих непроглядних дверей, за якими невідомо що: життя чи смерть?
Незчулася, як вусатий вахтер з крижаними щілинками очей опинивсь біля неї і, ніби зловлену, запитав:
— Ти як прослизнула?
Годилось би одразу тицьнути йому троячку, але,щось втримало Даринку від цього. Як і чоловік її, вона теж досі так і не навчилася тицькати хабарі. Та, видно, що й не взяв би він, цей служака, не той момент. Тож тільки мовила стиха:
— Пробачте...
— А халат звідки?
— Це з дому,— відповіла, почуваючи себе вкрай винуватою.
— В домашньому не пускаємо!
— Ви вже дозвольте... Тут же оперують мого... Батька нашого! — аж стиха скрикнула вона.— В нас троє діток! Трієчко!
Щось було в її голосі таке щире, таке людське, що навіть цей, що вмів, як скеля, стояти перед відвідувачами, зараз мовби змилосердився трохи.
— Дивися ж тут,— сказав змирливо і, ще раз окинувши жінку холодним оком, попрямував до ліфта.
З операційної не долинало жодного звуку. Ніхто не заходив туди, ніхто не виходив звідти. Хоча здавалося, ніби весь корпус дослухається до цієї найтаємничішої з кімнат, де так довго-довго відбувається щось вирішальне, страшне, нестерпно тривожне.
Нерви відвідувачки — чи ще були вони, чи вже й вони заніміли, згоріли від болю... З'явилась по якомусь часі старенька ліфтерка, Даринчина покровителька, пояснила, що тут, мовляв, близько від операційної, стояти не дозволяється, треба перейти ген туди, в протилежний кінець коридора.
— Іду, іду,— одразу згодилася Даринка й слухняно рушила за ліфтеркою.
Та тільки вони ступили кілька кроків по коридору, як двері операційної відчинилися, і Даринка, сполохано озирнувшись, з якимось грудним стогоном кинулась — через усі заборони та правила — хірургам навстріч. З ходу, з лету, дивним чином вгадала саме того, котрий був їй потрібен. Білий ковпак, та великі окуляри, та зле, перевтомлене, з впалими щоками обличчя.
— Це ви — професор?
Окуляри сердитими іскрами зблиснули на неї.
— А ви хто?
— Я — дружина! Цього, що у вас... що ви... У нас троє діток!.. Трієчко!
Це був найсильніший з усіх можливих її аргументів, а водночас і благання, поклик, щоб його було врятовано, відволодано, щоб він жив.
Професор скинув із себе маску офіційності, хоча голос його ще й зараз був невдоволений:
— Ми зробили все, що могли. Навіть більш... Але ми не боги!
Хірург хотів іти, однак вона опинилася перед ним:
— Ні, ви скажіть... Мені треба правду, правду!
— Лишається сподіватись на чудо.
І, злегка відсторонивши її, рушив, зсутулений, до акваріума, добуваючи на ходу сигарети.
Котрийсь молодший, певне, з його асистентів, заспокійливо нахилився до Даринчиного плеча:
— Зрозумійте, в нього теж нерви... І випадок важкий, трапляється, може, раз на віку... Але операцію він зробив блискуче!
— То — житиме?
— Ви ж чули: надіємось на чудо.
Після цього молодший теж попрямував до акваріума, де професор уже сигаретою знімав із себе напругу.
Отже, потрібне чудо. Звідки ждати його? І чи сама вона вірить у чудо? Ніколи не задумувалась над цим. Але чудо мусить існувати в природі, хоча б зрідка являтись людині, і зараз воно має, має статись! Бо ж батько! Бо ж діти! І на роботі ним так дорожать! І товариші дорожать, і правління, бо такий він безвідмовний, совісний, уважливий до людей, літо й зиму коло трактора. Із тих, що не хитрують, за спини інших не ховаються, тільки себе не вміють щадити. Ні, він потрібен усім, усім! Ви повинні будь-що врятувати його, чуєте? Німо, безсловесно кричала вона до акваріума, до тих, що хмуро, як після сварки, посхилялися ковпак до ковпака в сигаретному димі.
Вдалося їй потім ублагати лікарів, щоб не виганяли її з корпусу. Допомагатиме санітаркам, постелі перестелятиме, судна носитиме, вона ж із тих, хто не цурається ніякої, найчорнішої роботи. Дозволено було їй ночувати в кінці коридора на стільцях. Сприйняла цей дозвіл з почуттям глибокої вдячності. Тепер вона тут, близько від нього, їй аж ніби чути, як він дихає за стіною в реанімаційній; хай там що, а Даринка вірить, що присутністю своєю вона йому не зашкодить, більше того, бути їй тут зараз конче потрібно, бути — щоб підтримувати його життя, його дух. Може, й станеться воно, оте саме чудо?
З часом, коли Механізатора перевели з реанімації знову в загальну палату, дозволили Даринці навідати чоловіка, батька її дітей. Глянувши, обімліла: хіба це він? Лежав на постелі відкритий до пояса, в бинтах не зовсім свіжих, з якимось пристроєм, що шланг від нього тягнувся хворому до руки.
— Капельниця,— шепнула сестра.
Даринку вжахнули зміни, що сталися в його зовнішності. Той, кого вона знала повним здоров'я, кому вдавалося іноді бути навіть жартливим, веселим, лежав перед нею ніби погаслий. Очі — ті і не ті. Обличчя незвично побіліле, опале, безкровне, і голова йому стала така велика. Важкі, тягучі хрипи в грудях заглушують собою в палаті все. Нічого, крім тих хрипів, що раз у раз повторювались, то розпираючи груди, то спадаючи, мов ковальські міхи. І це хрипіння було чи не єдиним, що свідчило про наявність життя, життя, яке так могутньо бореться, боронить себе проти чогось страшного, зібравши в тягучий цей хрип всі сили людського організму. Так от як доводиться людині, коли вона опиняється віч-на-віч... із чим? Крик душив Дари-ну, крик розпачу, він ось-ось мав зірватись, вжахнути всіх, але вона не дала йому вибухнути, не дала відчаєві заволодіти собою, вона рівно випросталась у своїм білосніжнім халаті і навіть спромоглась виобразити на вустах щось недоречне, щось майже веселе, таке, що могло ним сприйматись як її, Даринчин, давній, ще безгіркотний дівочий усміх. — Андрієчку... Голубе...