— У мене своя тактика. Я знаю, де його обійти.
Він ще більше нахилявся з вікна. Дихав глибоко, ніби мав голий кинутися у море.
— Ти не дуже й сумуєш... На скільки днів летиш?
Днів на вісім-десять. Точно він не знає. А сумувати — чого?
Рівнини, міста, гори... Він, здається, вирушає добровільно, щоб їх скорити. Не мине й години, як він здобуде, а потім відкине назад Буенос-Айрес.
Він усміхнувся.
— Це місто... Скоро я буду далеко від нього! Добре вилітати вночі! Летиш обличчям на південь, а тоді натиснеш важіль газу — і через десять секунд весь ландшафт перекидається, і ти летиш на північ. І місто — це тільки морське дно.
Вона подумала про все те, чого треба зректися, щоб завойовувати...
— Ти не любиш свого дому?
— Я люблю свій дім...
Але дружина знала, що він уже в дорозі. Його широкі плечі вже тиснуть на небо.
І вона показала йому на нічний простір:
— Тобі випала гарна погода! Твоя дорога вимощена зорямию
Він засміявся:
— Авжеж.
Вона поклала руку йому на плече і з хвилюванням відчула його тепло: цьому тілу загрожує небезпека?..
— Ти дуже сильний, але будь обережним!
— Обережний, ясна річ...
І знову засміявся.
Він почав одягатися. На це свято він вдягався у найгрубіші тканини, в найважчу шкіру, одягався, як селянин. І чим важчий він ставав, тим більше вона милувалася ним. Сама застебнула йому пояса, допомогла натягнути чоботи.
— Ці чоботи муляють.
— Ось інші.
— Знайди мені мотузок, щоб прив'язати запасний ліхтарик.
Вона оглянула чоловіка. Востаннє перевірила його спорядження: все припасовано добре.
— Ти дуже гарний.
Побачила, що він ретельно зачісується.
— Це для зірок?
— Це щоб не почувати себе старим.
— Я ревную...
Він знову засміявся, обняв її, притиснув до свого важкого одягу. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, так само сміючись, поклав у ліжко:
— Спи!
Зачинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед невпізнанної вечірньої юрби ступив перший крок до завоювання ночі.
Вона залишилася сама. Сумно дивилася на квіти, на книги — на все те ніжне, лагідне, що для нього було тільки морським дном.
XI
Його приймає Рів'єр.
— Під час останнього рейсу ви утнули мені штуку. З півдороги кудись повернули, хоч метеозведення були добрі, і ви вільно могли пройти навпростець. Злякалися?
Заскочений зненацька, пілот мовчить. Повільно потирає долоні. Потім підводить голову і дивиться Рів'єрові просто в очі:
— Так.
Десь у глибині душі Рів'єрові жаль цього відважного хлопця, який десь раптом злякався. Пілот намагається виправдатись.
— Я вже нічого не бачив. Звісно, трохи далі... Можливо... радіо повідомляло. Але моя лампа майже не світила, я не бачив навіть власних рук. Хотів увімкнути посадкову фару, щоб бачити хоч крило, — нічого не помогло. Мені здавалося, що я на дні величезної ями, з якої важко вибратися. А тут іще мотор почав капризувати...
— Ні.
— Ні?
— Ні. Мотор ми потім оглянули. Працює чудово. Та коли злякаєшся, то завжди здається, що мотор починає капризувати.
— Хто б не злякався! Наді мною здіймалися гори. Я хотів набрати висоту і попав у завихрення. Ви ж самі знаєте, коли нічого не бачиш... завихрення... Замість того, щоб піднятися, я втратив сто метрів. Я вже не бачив ні гіроскопа ні манометрів. Мені здавалося, що оберти зменшуються, мотор почав перегріватися, що падає тиск масла... І все це в пітьмі, як хвороба. Я дуже зрадів, коли побачив освітлене місто.
— У вас надто багата фантазія. Йдіть.
І пілот виходить.
Рів'єр вмощується глибше в фотелі, проводить рукою по сивому волоссю.
"Це найвідважніший з моїх людей. Того вечора він діяв прекрасно, але я рятую його від страху..."
І знову, як спокуса слабості зринула думка:
"Щоб люди тебе любили досить їх пожаліти. Я не маю жалю, або приховую його. А так хотілося б оточити себе людською дружбою, теплом. Це буває в роботі лікаря. А я спрямовую хід подій. Мені треба виковувати людей, щоб вони спрямовували події. Увечері в кабінеті, сидячи над стосом дорожних листів, я так гостро відчув цей незбагненний закон. Досить трошки попустити, дозволити добре відрегульованим подіям іти своїм ходом, і одразу ж, мов якимось чудом, починаються аварії. Ніби моя воля — це єдине, що не дає літаку розбитися в польоті, не дає бурі затримати літак у дорозі. Іноді я і сам дивуюся своїй владі".
Він продовжував міркувати:
"Можливо, тут усе ясно. Так садівник невпинно бореться на своєму газоні... Земля споконвіку виношує в собі дикий ліс, а сила простої людської руки заштовхує його назад в землю".
Він думає про пілота:
"Я рятую його від страху. Я нападав не на нього, через нього я нападаю на той опір, що паралізує людей перед лицем невідомого. Якщо я його слухатиму, жалітиму, якщо серйозно поставлюся до його пригоди — він повірить, що я й справді повернувся з якоїсь таємничої країни, а саме таємниці люди й бояться. Треба, щоб люди спускалися в цей похмурий колодязь, а тоді піднімалися з нього і казали, що нічого там не бачили. Треба, щоб оця людина, не маючи навіть шахтарського ліхтарика, який освітлює тільки руки або крило, спустилася в найпотаємнішу глибину ночі, в її товщу, і на всю ширину плечей розсунула невідомість".
Однак у цій боротьбі Рів'єра і його пілотів у глибині їхніх душ зв'язувало мовчазне братерство. Це були люди однієї формації, їх вела та сама жадоба перемоги. Але Рів'єр пам'ятає інші битви, які він вів, підкорюючи ніч.
В офіційних колах побоювались похмурих володінь ночі, мов якоїсь невідомої пущі. Їм здавалося, що кинути екіпаж із швидкістю двісті кілометрів на годину назустріч бурям, туманам, і всім тим невидимим перешкодам, якими сповнена ніч — це авантюра, допустима тільки у військовій авіації: ясної ночі вилітаєш з аеродрому, бомбардуєш — і повертаєшся на той же аеродром. Але регулярні нічні рейси були б приречені на невдачу. "Нічні польоти — заперечив Рів'єр, — це для нас питання життя і смерті, бо кожної ночі ми втрачаємо ту перевагу над залізницею і пароплавством, яку здобуваємо протягом дня".
Рів'єрові було нудно слухати ці розмови про баланс, страхування і особливо про громадську думку. Він заперечував: "Громадською думкою керують!" Він думав: "Скільки часу витрачається марно! В житті є щось... щось таке, що переважає все інше. Воно живуче, і щоб жити, воно змітає з дороги всі перешкоди, щоб жити, воно створює свої закони. Воно нездоланне". Рів'єр не знав, коли і як цивільна авіація почне нічні польоти, але знав, що це неминуче буде, і до цього треба готуватися.