Не стерво німецьке б Раумер був,
А справжній римський Стервацій.
А наш Фрейліграт писав би без рим,
Як в минулому Флакк Горацій.
Грубий жебрак, наш татко Ян,
Звався б тепер Грубіанус.
Me Hercule! Масман знав би латинь,
Цей Маркус Тулліус Масманус.
Борці за правду йшли б у нас
На левів, гієн та шакалів —
В цирк, на арену, а не, як тепер,
На псів з жалюгідних журналів.
Один Нерон у нас би був,
Не тридцять шість Неронів.
Ми вени вріза?ли б собі, щоб спастись
Від рабства та шпіонів.
Шеллінг став би Сенекою в нас
І тим самим скинчив би конфліктом.
Корнеліусу могли б ми сказать:
"Cacatum non est pictum!"
Ура! Наш Герман виграв бій,
І римляни геть ушились.
Вар з легіонами трупом поліг,
І німцями ми залишились.
І німці ми, й німецька в нас
Мова, повна приваби:
Осел — це осел, а не asinus,
А шваби — звісно — шваби.
Раумер німецьким стервом лишивсь,
Ловець орденів та дотацій.
І в риму пише Фрейліграт,
З нього не вийшов Горацій.
Масман латини не знає ні в зуб,
Бірх-Пфайфер пише драми,-
Вона не смокче терпентин,
Як римські галантні дами.
О Герман, вдячні ми тобі!
Недурно ж, повний блиску,
У Детмольді пам'ятник ставлять тобі;
Я теж зголосивсь на підписку.
XII
У лісі густому бричка повзла
Повільно. Вже затемна
Зламалося колесо. Стоїмо.
Пригода неприємна.
Встає поштар, іде в село,
А я один чекаю
В нічному лісі — і виття
Жахливе зачуваю.
Це виють навколо люті вовки
Голодними голосами.
Голодні очі в темноті
Горять, пливуть свічками.
Прочули, напевно, про мій приїзд,
Зібрали вовчий кворум,
Вогнями освітили ліс
І заспівали хором.
Мені на честь заспівали вони
Цю серенаду чудову!
Я в гідну позу миттю став
І теплу сказав їм промову:
"Братове вовки! Душа моя
У вашім гурті радіє,
Де стільки шляхетних вовчих душ
З любов'ю до мене виє!
Словами важко мені сказать,
Що? зараз я почуваю.
Ох, я оцю чудову мить
Навік запам'ятаю.
Спасибі, що ваша зграя мене
З довірою зустріла,
Тим більше, що ви у скрутну мить
Радо ставали до діла.
В мені не помилились ви,-
Варто також відзнаки,
Що ви не вірили тим, хто казав,
Що я перебіг у собаки,
Що зрадник я і, дайте лиш час,
Піду в овечі гофрати,-
Подібним наклепникам мені
Не личить відповідати.
Овеча шкура, що я часом
Вдягав, щоб зігріти плечі,
Вірте, не так мене гріла, щоб я
Мріяв про щастя овече.
Я не вівця, не собака я,
Не гофрат, повний жовчі,
Я вовк, як був, і серце моє,
І зуби у мене вовчі.
Я во?вком вовк, і моє виття
На ваше вельми схоже —
Допомагайте самі собі,
То й бог вам допоможе!"
Таку промову я сказав
Без підготовки в кареті,
Її, перебріхану, вмістив
Кольб у "Загальній газеті".
XIII
Під Падерборном сонце зійшло,
З небес позираючи мляво.
Освітлювать нашу землю дурну —
Це й справді безглузда справа.
З одного боку світла даси,
Як час з тім поспішати
На другий, бо перший в тьму почина
Тим часом поринати.
Сізіфів камінь котиться вниз;
Марно доньки Даная
Наповнюють діжку; сонце теж
Даремно млу розганяє.
Коли розійшовся нічний туман,
Побачив я край дороги
В ранковому світлі на хресті
Обличчя розп'ятого бога.
Мій бідний родич, бачу тебе —
І серце моє сумує,
Спаситель людства, що наші гріхи
Бравсь іскупити всує!
Негарно з тобою вони повелись,
Пани з високої ради.
Та хто ж велів виступати тобі
Супроти церкви та влади?
На жаль, за твоєї доби книжок
Не вміли ще друкувати,
Не то спокійненько ти б видав свої
З небесних питань трактати.
Хоч цензор і викреслив би з них
Думки щодо лиха земного —
Цензура урятувала б тебе
Від розп'яття страшного.
Було б нагірне казання тобі
На інший текст проказати,
Душі і таланту ти досить мав
І міг би попів не займати!
Мінял та банкірів ти з храму прогнав,
Бича ухопивши в руку,-
Нещасний, ти висиш тепер на хресті —
Ідеалістам в науку.
XIV
Вологий вітер, холодний край,
Дороги не подолати.
А в серці моєму бринить і дзвенить:
"Сонце, пломінь відплати!"
Співала пісню з приспівом цим
Не раз мені няня, бувало.
Це "Сонце, пломінь відплати!" — мені"
Як сурма в лісі, звучало.
Про вбивцю в пісні мова йшла,
Що жив би в щасті й нині,
Але його мертвого люди знайшли
У лісі на вербині.
І вирок, прибитий до верби,
Можна було прочитати.
Повісили месники Феми його.
"Сонце, пломінь відплати!"
Оскарженцем сонце було на суді,
Воно вимагало страти.
І чувсь передсмертний Оттілії крик:
"Сонце, пломінь відплати!"
Згадаю цю пісню — згадаю враз
І няню мою стареньку,
Я бачу знов її темне лице,
Кожну зморшку маленьку.
Сама вона з Мюнстера родом була
І дуже багато знала
Народних пісень і страшні казки
Чудово розповідала.
Як билося серце моє, коли в них
Про королівну йшлося,
Що, в лузі сидячи, золоте
Розчісувала волосся.
У лузі гуси вона пасла,
А ввечері, як гнала
Ті гуси до двору, біля воріт
Замислена ставала.
Кінську голову над ворітьми
Бачила в ту хвилину,
Голову бідного коня,
Що привіз її на чужину.
Принцеси голосок тремтів:
"О Фа?ладо, що з тобою?"
А кінський череп шепотів:
"І ти не маєш спокою!"
Принцеси голосок тремтів:
"Коли б моя ненька знала!"
А кінський череп шепотів:
"Була б вона сконала!"
Тамуючи подих, я прислуха?всь,
І серце стискалося знову,
Коли починала няня моя
Тихенько про Ротбарта мову.
Вона запевняла мене, що король
Не вмер, як інші герої,
Живе він потай в одній горі
З товаришами по зброї.
Кіфгейзер зветься та гора,
І є в ній підземні ходи,
Лампади освітлюють мовчазні
Підземних залів зводи.