— Пізнувато ви стукаєте, добродію, — чемно промовив старий дзвінким голосом.
Війон зіщулився і почав якнайпокірніше вибачатись: у такі скрутні хвилини, як ця, жебрак у ньому брав гору, а обдарованість його збентежено никла. [348]
— Ви змерзли, здається, — мовив далі старий, — і зголодніли. Тож заходьте.
І він доволі шляхетним жестом запросив гостя ввійти.
"Якесь велике цабе",— подумав поет, тимчасом як господар, поставивши лампу на вистелену кам'яними плитами підлогу передпокою, засував усі засуви.
— Ви вже даруйте, але ,я пройду перший, — сказав він, упоравшись із дверима, і провів гостя нагору до великого покою, який обігрівала жарівші й освітлювала велика лампа, що звисала зі стелі. У покої було майже порожньо: тільки буфет із позолоченим посудом, декілька грубезних фоліантів та у простінку між вікнами — рицарський обладунок. На стінах висіли майстерно виткані гобелени, що зображували на одному розп'яття, а на другому — сценку з пастухами й пастушками біля струмка. Над коминком було прикріплено щит з гербом.
— Посидьте отут, — сказав старий, — а я, з вашого дозволу, залишу вас на часинку. Я один сьогодні вдома, тож мені доведеться самому пошукати вам попоїсти.
Ледве господар вийшов за двері, як Війон схопився з крісла, на якому зразу був сів, і почав розглядатись по кімнаті, звинний і пронюшливий, мов той кіт. Він зважив на руці позолочені глечики, перегорнув усі фоліанти, придивився до герба на щиті й до тканини, якою було оббито сидіння крісел. Поет встиг розсунути штори на вікнах і побачити розкішні кольорові вітражі на шибках, де було увічнено військові подвиги, наскільки він розгледів. Тоді став серед покою, набрав повні груди повітря, роздув щоки і, крутнувшись на підборах у такій позі, ще кілька разів розглянувся на всі боки, ніби вбираючи в пам'ять усі деталі обстави.
— Сервіз на сім посудин, — сказав він уголос. — Якби їх було десять, я б ризикнув. Добрячий будинок, та й старий господар нічого собі, присягаюся всіма святими!
Почувши цю мить ходу в коридорі, він хутенько шаснув назад у крісло й почав смиренно гріти ноги біля червоної жарівні.
Господар уніс таріль з м'ясом в одній руці, а глек з вином у другій. Таріль він поставив на стіл, кивнув гостеві ближче присунути крісло і, взявши з буфета два келихи, наповнив їх вином.
— Я п'ю за те, щоб вам випала краща доля, — промовив він, повагом цокнувшись із Війоном.
— А я за те, щоб ми краще запізналися, — відказав поет, трохи осмілівши.
Когось із простолюду могла б і в страх вкинути доброзвичайність старого сеньйора, але Війон усякого набачився: [349]
йому не раз доводилося розважати великих панів, і він переконався, що вони пройдисвіти не менші за нього. Отож він пожадливо припав до м'ясива, давши змогу старому, що відхилився на спинку крісла, пильно й допитливо приглядатись до гостя.
— У вас на плечах кров, чоловіче, — зауважив господар. Певно, це Монтіньї мацнув його своєю мокрою правицею, коли прощалися. Війон подумки лайнув зарізяку.
— Це не моя робота, — затинаючись, відказав гість.
— Я так і думав, — погодився спокійно господар. — Бійка?
— Та щось таке, — здригнувшись, визнав поет. — І когось убили?
— Та ні, не вбили, — відказав, дедалі більш заплутуючись, Війон. — То була чесна гра... просто трапився нещасливий випадок. Я не причетний до цього, боронь Боже! — запально докинув він.
— Одним негідником менше, смію думати, — зазначив господар.
— І слушно так думаєте, — схвалив його думку Війон, якому аж відлягло від серця. — Такий негідник, яких мало на світі. Водномить відкинув копита. Але дивитись було жах як бридко. А ви, гадаю, набачилися мерців на своєму віку, сеньйоре? — додав він, глянувши на рицарський обладунок.
— Ще й багатьох! — сказав старий. — Я воював на війнах, як ви можете здогадуватись.
Війон відклав ножа й виделку, що їх був знов узяв до рук.
— І були серед них лисі? — поцікавився він.
— О, були, — були також і сиві, як от я.
— Та сивина ще не так відстрашливо, — сказав Війон. — А цей був рудий. — І його знову затіпало й мало не прорвало нервовим сміхом, але він стримав себе тим, що сьорбнув великий ковток вина. — Мені стає трохи не по собі, коли я про це думаю, — мовив він далі. — Я знав його... хай йому чорт! А тут ще від морозу всяка чортівня лізе в голову... або, може, від чортівні пробирає мороз — не знаю.
— Чи маєте ви гроші? — запитав старий.
— Одного біляка маю, — відповів сміючись поет. — Витяг з панчохи замерзлої дівулі на котромусь ґанку. Вона, горопаха, була мертва, як цезар, і холодна, як церковний мур, і ще клаптик стрічки був у волоссі. Суворий цей світ узимку для вовків, дівах і бідних волоцюг, схожих на мене.
— Я, — сказав господар, — Енгерран де ля Феє, сеньйор де Бризету, баї* з Пататраку. А ви що за один будете?
Війон підвівся і зробив належний для такої нагоди уклін.
— Мене звати Франсуа Війон, — сказав він, — я злиденний [350] майстер мистецтв тутешнього університету. Я знаю трохи латину й не обділений безліччю вад. Вмію творити канцони, балади, ле, віреле і рондо*, а також дуже люблю вино. Народився я на горищі, а якщо помру на шибениці, то це не буде великим дивом. До цього можу додати, сеньйоре, що від сьогоднішньої ночі я ваш найпокірнішій слуга.
— Ніякий не слуга, — заперечив благородний добродій,— лише мій гість на цю ніч, та й тільки.
— Але гість, вельми вам вдячний, — чемно відказав Війон і, мовчки піднісши келиха на честь господаря, тут-таки й вихилив його.
— Ви молодик тямущий, — почав старий, постукавши себе по чолу, — дуже тямущий і маєте освіту, привчені до письма, і все-таки ви спокійно витягаєте дрібну монету з одежі мертвої жінки на вулиці. Чи ж не скидається це на злодійство?
— Таке злодійство повсякдень чиниться на війнах, сеньйоре.
— Війна — це поле честі, — гордо відказав старий. — Там ставкою людини є її життя. Вояк бореться в ім'я свого сюзерена-короля, свого владаря Господа Бога й усіх святих та янголів.
— Даймо, що я й справді злодій, — сказав Війон. — Але чи ж не ризикую я так само своїм життям, та ще й за куди важчих обставин?
— Заради здобичі, не заради честі.