— А чим ви займаєтеся? — спитав він.
Тут я трохи похвалився. Я розповів, що в мене є в Аржантейлі вітрильна яхта і два човни. Я приїжджаю щовечора покататися, а що люблю ходити, то повертаюся іноді до Парижа пішки. І натякнув, що в мене прибуткова робота.
Він зауважив:
— Їй-Богу, якби мені такі гроші, хіба я тягався б уночі по дорогах! Місця тут непевні.
Він подивився на мене скоса, і я знову спитав себе, чи не маю справу з дуже хитрим грабіжником, який просто не хоче даремно ризикувати.
Але він ще раз заспокоїв мене, пробурмотівши:
— Будь ласка, не так швидко. Мій клунок таки важкенький.
Забовваніли перші будинки Аньєра.
— Ну ось я майже і вдома, — сказав він. — Ми не ночуємо в крамниці: її стереже вночі собака, але такий, що вартий чотирьох сторожів. Та й квартири в центрі містечка надто дорогі. Але послухайте, пане, ви мені зробили таку велику послугу, бо я ж ніколи не маю спокою в дорозі через той мішок із крамом. То я вас дуже прошу, зайдіть-но до мене на хвилинку, вип'ємо по скляночці вина з жінкою, якщо та, правда, прокинеться, бо вона в мене спить міцно і не любить, щоб її будили.* Мішок я залишу вдома, а без нього вже мені нічого не страшно, і проведу вас до міста, та ще й ціпка з собою візьму.
Я відмовлявся, він наполягав, я огинався, він умовляв мене з таким щирим жалем, з таким ображеним виглядом, — бо він таки непогано вмів говорити, — і так шкодував, що я, мовляв, не хочу випити з таким, як він, що я кінець кінцем погодився і пішов за ним безлюдною дорогою до одного з великих занедбаних будинків, з яких складається околиця передмістя.
Перед дверима я завагався. Цей високий потинькований дім скидався на пристановище волоцюг, на розбишацьке кубло., Але він уже пропустив мене вперед, штовхнувши незамкнені двері. І, взявши за плечі, повів у пітьмі до
20 Гі де Мопассан, т. 2 сходів, які я шукав навпомацки руками й ногами, природно побоюючись упасти в якийсь підвал.
609
Коли ж я натрапив на першу сходинку, він сказав мені:
— Ідіть угору, на сьомий поверх.
Пошукавши в кишенях, я намацав коробочку парафінових сірників і освітив сходи. Носій брався слідом, хекаючи під вагою мішка, і все повторював:
— От уже високо, так високо!
Коли ми зійшли нагору, він пошукав ключа, який був у нього прив’язаний мотузочком десь під одягом, відчинив двері і запросив увійти.
Ми опинилися в побіленій кімнаті. Посередині стояв стіл, навколо — шість стільців, біля стіни — кухонна шафа.
— Зараз збуджу жінку, — сказав він, — а тоді піду в підвал по вино: я його там зберігаю, бо тут псується.
Він підійшов до одних із двох дверей, що вели з кухні, і покликав:
— Волошко! Волошко!
Волошка не Відповідала. Він гукнув голосніше:
— Волошко!
І почав грюкати кулаком у двері, примовляючи стиха:
— Та прокинешся ти нарешті чи ні, бісова душа!
Почекав, приклав вухо до замкової щілини і заговорив
уже спокійно:
— Ет! Хай собі спить, раз уже спить. Зараз принесу вина, почекайте хвилинку.
Він вийшов. Я слухняно сів.
І навіщо оце мене сюди принесло? Зненацька я здригнувся, бо в кімнаті Волошки стиха розмовляли, хтось обережно, майже нечутно ходив.
Прокляття! Чи не потрапив я в пастку? Як же це вона не прокинулася справді, ця Волошка, від лементу, знятого її чоловіком, від такого грюкоту в двері? Чи не є це знак для спільників, мовляв, пташка в клітці, я постою на дверях, а черга за вами? Так і є: за дверима вовтузилися чимдалі чутніше, хтось намацував замок: клацнув ключ.
Серце моє закалатало. Я відступив до протилежної стінки, кажучи собі: "Ну що ж, будемо захищатися", — і, схопивши дерев’яний стілець обіруч за спинку, приготувався до запеклої бійки.
Двері прочинилися, висунулася рука і притримала їх напіввідчиненими, потім з-за дверей виткнулася голова, голова чоловіка у фетровому капелюсі, і я побачив втуплені в мене очі. Потому так швидко, що я не встиг зробити для захисту жодного руху, цей чоловік, цей гаданий лиходій, — босоніж, одягнений похапцем, без краватки і з черевиками в руках — гарний хлопець, їй-богу, і, видно, з досить заможних, — прожогом кинувся до виходу і зник у пітьмі.
Пригода оберталася кумедно. Я сів і став чекати чоловіка Волошки, який щось довгенько шукав те вино. Нарешті стало чути, як він іде по сходах, і від цих звуків я раптом розреготався нестримним сміхом, як іноді регочеш, коли залишаєшся сам.
Чоловік увійшов, несучи в руках дві пляшки, і промовив:
— А жінка що, все спить?.. Вона не прокинулася, ви не чули?
Я був певен, що з того боку дверей слухають, і сказав:
— Ні, не чув.
Він знову гукнув:
— Поліно!
Вона не відповіла і не ворухнулася. Він підійшов до мене і пояснив:
— Бачте, в чім справа: вона не любить, як я приходжу вночі випити трохи з яким приятелем.
— То ви гадаєте, вона не спить?
— Та напевно не спить.
Вигляд у нього був невдоволений.
— Ну, будьмо! — сказав він. І зразу ж зібрався спорожняти обидві пляшки одну по одній. Але цього разу я був рішучим і, випивши склянку, підвівся. Він уже не думав мене провожати, а, подивившись на жінчині двері важким поглядом, поглядом ображеного простолюдина, який ледве стримує лють, стиха процідив: — Коли ви підете, вона мені таки відчинить.
Я дивився на цього боягуза, який розлютився оце хто-зна-чому, може, від невиразного передчуття, від інстинктивної підозри обдуреного самця, якому не до вподоби зачинені двері. Він говорив мені про неї з такою ніжністю, а тепер напевно поб’є її.
Він іще раз смикнув двері:
— Поліно!
Голос жінки, яка, здавалося, щойно прокинулася, відповів з-за стіни:
— Чого тобі?
— Ти що, не чула, що я вже давно прийшов?
— Ні, я сплю, і не заважай мені.
— Відчини.
— Коли ти будеш сам. Приводиш ото з собою ночами п’яниць.
І тоді я пішов, спотикаючись на сходах, як той, чиїм спільником я мимоволі став. Простуючи шляхом до Парижа, я думав про те, що мені довелося побачити у цій норі одвічну драму, яка розігрується щодня на всі лади і по всіх усюдах.