— Добридень, місіс Мабель!
Мабель рвучко озирнулась, уся зашарілась і, вихопивши його руку, сильно-сильно потиснула її.
— Добридень, о, добридень, Кінде! Де він? Де він? Вона взяла його під руку, пригорнулась до нього й,
жадно зазираючи йому в уста, повторювала:
— Де він? Де він? Він є тут, у Парижі? Він живий, живий?
Кіндрат, стараючись іти в ногу з нею і складаючи в умі фрази, почав розповідати. Мабель, не помічаючи того, як сильно душила йому руку вище ліктя, але не перебивала, не скрикувала, не дивувалась, — навіть не сердилась на перехожих, які заважали їм іти. І тільки один раз, коли він говорив про постріли в автомобілі й Петрів удар кулаком, вона випустила руку Кіндрата й притулилася спиною до стіни будинка. Але зараз же відірвалась і далі пішла, одривчасто кидаючи питання. Підходячи до клініки, Кіндрат сказав:
— Лікар сказав, що йому треба говорити приємне, радісне. Це підніме його сили. Та, правда, він, побачивши вас, уже так зрадіє, що...
— А він про мене згадував? — якось убік кинула Мабель.
— Під час маячіння він майже весь час тільки з вами балакав і вас кликав...
Мабель нічого не відповіла, тільки глибоко-глибоко зітхнула. Коли вони вже мали ввійти в двері клініки, вона швиденько вийняла з торбинки дзеркальце і червоний для уст олівець і злегка провела ним по губах. Потім скинула рукавичку і мізинцем розмазала на них фарбу.
Перед кімнатою Петра вони зупинились і Кіндрат пошепки сказав:
— Одну хвилину почекайте, я пройду наперед і підготую. Все ж таки й радістю не треба дуже хвилювати.
Мабель згідно захитала головою і навіть одсунулась набік од дверей.
Петро лежав із заплющеними очима. І тепер, коли мала на нього дивитись Мабель, Кіндрат помітив, як сильно змарнів Петро. Його, правда, сьогодні, на прохання Кіндрата, дуже щільно поголили, але від цього схудлість, синявість лиця не зникли. Навіть ямочка на підборідді схудла, зменшилась, обтяглась тонкою шкірою.
Кіндрат сів коло ліжка і тихо спитав:
— Ну, як тобі, Паню?
Петро злегка підвів догори повіки й шепотом од-повів:
— Нічого. А ти де був?
Кіндрат про себе скривився: таки помітив.
— Та я тут в одній справі виходив. Тут, знаєш, Паню, одна людина хотіла б тебе бачити. Ні, ні, не бійся, своя, хороша, мила...
Петрові очі стали трохи ширшими й живішими.
— Тут Мабель прийшла., Паню. Я її викликав. Ти ж нічого не маєш проти? Я думав, що...
— Де вона? Швидше!
Кіндрат схопився, вибіг з кімнати й зараз же повернувся з Мабель. Впустивши її, він вийшов і став у коридорі біля дверей, щоб нікого не пускати. А Мабель підбігла до ліжка, вхопила слабо простягнену до неї руку Петра, стала на коліна перед ліжком і почала жадібно невідривно цілувати її. Петро заплющив очі, й на лиці його чи від приливу крови, чи від легкої блаженної посмішки почала немовби танути схудлість.
— Мій Петро! О, мій дорогий Петро! — час од часу виривалось у Мебель, і вона знову цілувала бідну, схудлу велику руку.
Потім вона, не випускаючи руки, підвелась, нахилилась над ним і легкими, ніжними, материнськими поцілунками почала вкривати його волосся, чоло, щоки. Петро не розплющував очей, не рухався, тільки злегка ніби тягся до неї за кожним дотиком її уст.
Коли Кіндрат, нарешті, мусив увійти до кімнати (бо інферм'єрка вимагала допустити її для вимірення температури), коли неспокійно глянув на Петра, він побачив, що той лежав з таким виглядом, якого в нього тут ні разу не було. Але температура трохи піднялася, і інферм'єрка сказала, що візиту треба припинити. Мабель зараз же підвелась. Кіндрат та інферм'єрка вийшли, щоб дати попрощатись. Петро жалібно, як мала дитина, скривив уста і сказав:
— Не треба йти, Мабель, ще трохи посидьте.
— Я завтра прийду, милий. І ми постараємось уже більше не розставатись. Правда? Я попрохаю доктора відпустити вас зо мною до Америки. Треба, щоб вам було спокійно і гарно зо всіх боків.
Петро перестав блаженно посміхатись і тоскно покрутив головою по подушці.
— Ні, Мабель, я не полечу до Америки.
— О, Петре, не треба бути таким... недовірливим. Я ваша, Петре, я вся з вами. Я хочу того, чого ви хочете. Ви мені не вірите? Я не хочу бути капіталісткою, я хочу бути людиною. Чуєте?
Петро не розплющував очей. До кімнати ввійшла інферм'єрка. Мабель погладила руку Петра і напівголоса сказала:
— Я мушу йти, Петре. До завтра.
Петро розплющив очі, слабенько посміхнувся і прошепотів:
— До завтра. Спасибі.
Мабель ще раз погладила його руку й помалу, озираючись, вийшла. В коридорі на неї чекав Кіндрат.
— Я завтра прийду, Кін де. Я сподіваюся змогти його переконати, щоб він згодився переїхати до Америки. До завтра, Кінде. Бережіть його.
І вона, вся пройнята якоюсь думкою й нетерпінням, нашвидку потиснувши руку Кіндратові, майже побігла до виходу.
* * *
Мабель цілий цей день і наступний ранок їздила, телефонувала, телеграфувала, була по кілька разів у посольстві, в консуляті, в нотарів, знову в консуляті. Але коли вона рівно о другій годині входила до кімнати Петра, вигляд у неї був спокійний, певний, хоч і не без хвилювання.
Кіндрат зараз же лишив її на самоті з Петром. Вона, не гаячи часу, тільки привіталася з Петром, вийняла з торбинки конверту, а з неї великий папір і, тримаючи його в руках, почала:
— Ну, Петре, ми будемо говорити з вами серйозно. Ви можете? Не бійтесь, я думаю, що вам не буде неприємно те, що я вам скажу. Добре? Так от, Петре, хочу виконати дядьову нову заповідь: виконати на ділі те, що я визнаю на словах. Я сказала вам учора, що — ваша, що я з вами. Правда? Так от, принесла вам доказ, що це не порожні слова. Тут, у цьому папері, офіційному, засвідченому всіма законними інституціями, з усіма підписами, печатями й таким іншим, я зобов'язуюсь передати в колектократичну власність частину своїх фабрик і виробень. Частину тільки на перший час, на два роки. Потім — і решту. Я заявляю, що, коли через два роки перехід на кооперацію (чи краще на колектократію) покаже, що від того в підприємствах не сталося ніякого хаосу, гризні, безладу, що вони стали прибутковішими, то я передам нову частину. І так до кінця. Я тільки виговорю собі й моїм дітям, якщо вони будуть, постійну працю і таку платню, яка забезпечувала б мені і їм цілком достатнє існування. Я ж маю на це право, Петре, га?