— Ну, любий кнабе [2], що в біблії штудіюєш?
— Хи-хи-хи! — сміявся я, ховаючи лице в долоні.
— Заге, заге, майн лібес кіндхен [3], що в біблії штудіюєш?
— Хи-хи-хи! "Боолок"! — вибухнув я реготом і втік. Та все це було напочатку, коли я ще не знав його, а потім, добре познайомившися з цим німцем гер Герц Герценгерцом (він прожив у нашій хаті цілий рік), я його полюбив, і мене вже не дратувало те, що він не молиться і їсть, не помивши рук. Спершу я не розумів, як він живе? Як терпить бог такого на світі? Як він не подавиться обідаючи? Як йому не випаде волосся з невкритої голови? Від учителя Моті-розбійника я чув, чув з його власних уст, що цей єврейський німець є не що інше, як перевертень, а це значить: єврей обернувся на німця, який потім ще може обернутися на вовка, корову, на коня чи зовсім на качку... На качку?
"Ха-ха-ха, цікава штука!" думав я, і мені було шкода цього німця. Одного тільки не міг я зрозуміти: чому тато, такий богомільний і богобоязливий, завжди садовив його на покуті? Так само і всі наші сусіди, приходячи до нас у хату, виявляли до нього велику пошану.
— Добридень, реб Герц Герценгерц. З приїздом, реб Герц Герценгерц. Сідайте, реб Герц Герценгерц.
Я навіть якось запитав у тата, та він мене відштовхнув і сказав:
— Геть, це не твоє діло! Чого ти плутаєшся тут під ногами, якого чорта? Нема того, щоб взяти книжку в руки, кхе-ге-ге!
Знову книжка? Владико небесний!.. Я хочу теж дивитися, я хочу теж почути, про що говорять!
Заходжу до зали, прокрадаюся в куточок і прислухаюсь, про що говорять у нас, дивлюся, як гер Герц Герценгерц сміється вголос і курить товсті чорні сигари, що чудово пахнуть... Раптом підходить до мене батько і дає мені ляпаса:
— Ти вже знов тут? Ледацюго! Що з тебе буде, тупа твоя голово? Ґвалт, що з тебе буде, кхе-ге-ге!..
Гер Герц Герценгерц заступається за мене: "Дайте йому спокій! Дайте йому спокій!"
Проте це не допомагає. Тато виганяє мене. Я беру "книгу" в руки, але мені зовсім не хочеться читати! Що робити?.. Никаю з одної кімнати до іншої, поки забрідаю до найкращої з усіх кімнат, яку займає гер Герц Герценгерц. Ах, як хороше, як світло тут! Лампи горять, і дзеркала міняться; на столі велика срібна чорнильниця з гарними перами; чоловічки, коники, цяцечки, камінчики і... ножик. Ах, чудовий ножик!.. От коли б я, наприклад, мав такого ножика! Який би я був щасливий! Які різноманітні речі я б міг вирізьблювати! Ану, треба спробувати — чи він гострий?.. Мить — і ножик у мене в руках. Ах! Бере волосинку! Перетинає волосинку! Ой-ой-ой, який ножик!..
Оглядаюсь навкруги і пробую покласти його на хвилинку до себе в кишеню... Рука тремтить... Серце калатає так, що я чую, як воно вистукує: "тук-тук-тук!.." Раптом чую, хтось іде, рипить чобітьми. Це він, гер Герц Герценгерц! Ай, ай, що робити? Ножик нехай буде у мене, я його потім назад покладу. Тимчасом треба вийти, піти звідси, втекти! Втекти!..
Я вже не можу вечеряти. Мати мацає мені лоба, батько зиркає на мене сердито і наказує піти спати... Спати? Хіба я можу заплющити очі? Я зовсім мертвий! Що робити з ножиком? Як його покласти назад?..
— Іди-но сюди, золото моє! — звертається до мене другого дня вранці тато. — Чи ти не бачив ножика?..
Спочатку я дуже перелякався: мені здалося, що він знає і всі вже знають... Ледве-ледве не прохопився: "Га? Ножик? Ось він..." Мені щось наче здавило горло, і я тремтячим голосом відповів:
— Де? Який ножик?..
— Де! Який ножик! — перекривляв мене тато. — Де? Який ножик? Звісно, не золотий ножик! Ножик нашого квартиранта! Ти, лобуряко, шибенику, кхе-кхе-кхе!..
— Чого ти причепився до дитини? — встряє мати. — Дитина ні сном ні духом не винна, а він їй морочить голову: ножик, ножик.
— Ножик, ножик! Як то не знає? — сердито каже тато. — Цілий ранок чує він, як гомонять: "Ножик, ножик! Ножик, ножик!", перевертають усе в домі, шукаючи ножика, а він питає: "Де? Який ножик?" Іди вже, іди помийся, лобуряко, негіднику, кхге-ге!
Хвала Всевишньому, що вони мене хоч не обшукали! Що робити далі? Треба сховати ножик у надійному місці... Де ж його сховати? Ага, на горищі! Витягаю швиденько ножик з кишені і засовую його за халяву... Снідаю і не знаю, що я їм, давлюся...
— Чого ти так квапишся, к лихій годині? — допитується батько.
— Поспішаю в хедер, — відповідаю йому і почуваю, що червонію по самі вуха.
— Диви, яка любов до наук! Що ти скажеш на цього святого та божого? — бурчить він і дивиться на мене сердито.
Насилу діждався, поки поснідали, прочитали молитву.
— Ну, чого ж ти не йдеш у хедер, бідне моє дитятко? — питає мене батько.
— Чого ти його женеш? — озивається до нього мати. — Нехай дитина посидить хвилинку.
Я вже на горищі... Далеко-далеко під кроквою лежить білий ножик, лежить і мовчить...
— Чого ти лазиш по горищу? — гримає тато. — Гевале, свинопасе! Банщику! Кхе-ге-ге.
— Шукаю тут щось... — відповідаю йому і мало не падаю від переляку.
— Щось? Що значить "щось"? Що це за "щось"?
— Кни-книгу... Старий талмуд...
— Га? Талмуд? На горищі? Ах ти, гицелю такий, злазь, негайно злазь! Я тобі покажу талмуд! Ах ти, волоцюго, ланцю, лайдаче, кхе-ге-ге!
Але мене не так лякає батьків гнів, як лякає те, що, можливо, хтось знайде ножика. Хто його знає? Може, саме сьогодні полізуть на горище розвішувати білизну чи замазувати лежаки?.. Треба його звідти забрати і сховати у кращому місці!.. Я тремчу від страху! Після кожного батькового погляду мені здається, що він усе знає і от-от запитає про квартирантів ножик... Я вже знайшов місце для нього! Чудове місце! Де? В землі, під стіною, в ямці, зверху добре присипаній соломою, — це для прикмети... Прийшовши з хедера, одразу вискакую надвір, виймаю помалу ножика і навіть не встигаю як слід намилуватися ним, як уже чую батькове гримання:
— Де ти там подівся? Чом не йдеш молитися, ти, биндюжнику, шмаровозе нещасний?
Але, хоч як батько мене мучить і переслідує, хоч як учитель у хедері б'є й катує, — це все дурниці проти тієї насолоди, яку я маю, коли повертаюся з хедера і бачуся з моїм дорогим, з моїм єдиним любим товаришем, з моїм ножиком! Насолода проте — ой леле! — перемішана з турботами, лихими передчуттями, неспокоєм і великим-великим страхом!