— А ви, Маріє, вийшли заміж?
— Ні.
— Чому?.. Скільки років минуло після вашого розлучення?
— Шість років... І знаєте, за цей час я ні з ким не зустрічалась.
— Ні з ким? — вихопилось у Жерелиці.
— Ні з ким,— нервовим сміхом засміялась Марія.— Був тут один приїжджий, хотів женитись, обіцяв удочерити Володимиру, а я відмовилась.
— Чому?
— Не любила його. А раз не любила, то навіщо? Аби знов заплющуватись — і бачити чужий профіль?
— Але ж вам... скільки років?
— Скоро матиму тридцять три.
— Ще можете влаштувати своє життя... А дочка могла б полюбити вітчима.
— Не хочу нікого обманювати... Знаєте, ніхто не вірить, що шість років я живу сама. Навіть мати не вірила спочатку — вона живе на іншому кутку села, то кілька разів приходила перевірити посеред ночі або перед ранком. І нікого не заставала в моїй хаті. Є тільки один чоловік, який вірить.
— Хто?
— Антон, із яким розійшлась. Знає мою вдачу. Одного разу навіть просив, щоб я таки вийшла заміж — тоді йому легше стане. А я не можу... Я не можу без любові.
— А мене ви полюбили, Маріє?
— О незрівнянний! — в пориві припала до Жерелиці, стала цілувати — груди, шию, підборіддя. Губи їхні злились — м'яким холодком валідолу, терпкою студеністю освіжали її поцілунки. В перерві між обіймами та поцілунками вона шепотіла в безтямі: — Як я давно хотіла зустріти вас! Скільки приглядалась — усі не ті, не ті... А ви приїхали, я тільки глянула — й серце впало...
"Серце впало... Невже це відбувається насправді? Нинішня ніч колись видаватиметься нереальним сном. Наївність природна в шістнадцять років. А коли наївність не минає в тридцять три? Унікальний випадок. А може, не унікальний, і я в своїх сорок так нічого й не втямив у жіночому єстві?.. Серце впало!.."
І, наче тікаючи від своїх роздумів, прагнучи забуття, Жерелиця знову припав до її губів, що холодили м'ятою. Марія враз випручалась із його обіймів, спритно сіла на підвіконні.
— Важко дихати,— сказала. І вмить: — А ви мене любите?
— Люблю,— затнувшись, мовив Жерелиця. Й ніщо не здригнулось у душі. Лише усміх блукав на устах.
— Як?
— Ну, люблю...
— Але ж не так, як я, правда?
— Мабуть, не так... Ви, Маріє, по-своєму, а я по-своєму.
— Ви знаєте, як я вас люблю? Ви мене так не любите? Не любите, ні!
— Маріє, ви мене любіть своєю любов'ю, а вас я любитиму своєю любов'ю,— наче виправдовуючись, наче відчуваючи провину, тихо говорив Жерелиця. Був, либонь, винуватий перед її екзальтованою щирістю, перед її дитячим спалахом, на який не міг відповісти з такою самою безоглядністю. Не міг відповісти, а брехати — язик не ворухнувся б.— Не можна вимагати, щоб я любив вас такою самою любов'ю, правда?
"Що я плещу? Мені трудно повірити в її щирість, бо я зачерствів, погас, звітрився, але ж вона — щира, і її слова — це релікт її молодості, але релікт невигаданий. Як їй сказати, що обманулась, що не на мене чекала, що не мене мала зустріти?"
— Тільки не треба обману... Коли Антон став обдурювати — ми розійшлись.
Марія зітхнула, й по тому зітханні запала тиша. Кімната без її голосу стала порожнісінька — от наче щойно билась тут феєрична птаха, ширяла з кутка в куток, шукаючи виходу, щебетала, світила барвистими крильми... І вже немає цієї птахи, гулькнула в безмежжя світу — й тепер у кімнаті смуток пустки.
— Проведіть мене,— озвалась Марія.— Пора додому...
— А ваша дочка...
— О, Володимира... Або заснула, чекаючи мене, або читає книжку.
Жерелиця стояв ні в сих ні в тих. Чим він міг відповісти на її недавню екзальтацію, на недавній напад її почуттів?..
Півнеба затягнулось чорними хмарами, а півнеба світилося зірками, серед яких ріжками догори блищав місяць. Повітря постуденішало, запахи стали гостріші й густіші. Жерелиця поглянув униз — у підніжжі гори Сейм сірів, як розплавлений чавун, що вже вистигає.
— Скоро діти з мого дитсадка йдуть до школи. Шкода розлучатися — вчила їх тримати в руках книжку і олівець, такі смішні вони й славні, поки маленькі.
Маріїн голос пригас, наче взявся попільцем утоми.
У темному проваллі глухої вулиці (обіч посхилялись верби та ясени, в листі яких ледь-ледь уже перешіптувався вітер близької негоди) вона спитала:
— У вас жінка є? І діти?
— Є..
— А чому ви без них тут?
— Депресія... Треба самому відпочити.
Згодом, під тихий шепіт листя на деревах, вона сказала:
— Щаслива...
— Хто? — не втямив Жерелиця.
— Ваша жінка...
І йому заболіло-занило від тих слів, які він не міг ні заперечити, ні згодитися з ними. Вітрець усе дужчав, і тепер мало не все небо покрилось хмарами, погасивши місяць і зоряні розсипища довкола нього. Дощ не падав, та майбутній його краплистий подув уже чувся в повітрі. Маріїне лице геть смеркло, а на лиці погасли губи — так, як місяць, заволочений несподіваною похмурою навалою.
— Ось тут я живу...
Біля ворітцят Жерелиця якимось непевним, апатичним рухом пригорнув Марію, а вона раптом відповіла з такою пристрастю, що йому застогнати хотілося з німої розпуки, що не може їй відповісти, з тією самою неоглядністю, з тим самим запалом. І недавні слова,— мовляв, люби мене, Маріє, своєю любов'ю, а тебе я любитиму своєю любов'ю,— видались йому блюзнірськими, видались такою тупою неправдою, на яку могла спромогтись тільки глуха кам'яна душа!
— О незрівнянний! — шепотіла Марія, і той шепіт різав його по живому, як осока: легко, без болю — і вже згодом наростав біль.— Як би я хотіла мати від вас хлопчика! Щоб був схожий на вас, такий самісінький! О, не думайте, що я хочу щось, я нічогісінько не хочу. їдьте до своєї жінки, до своїх дітей. А тільки б ми колись іще зустрілися з вами, обіцяйте! І ви б тоді побачили свого сина!.. Так довго на вас чекала, повірте, я завжди про вас мріяла!
І Жерелиці здалось, що він починає розуміти цю дивну жінку, в якій стільки змішалось усякої крові, починає розуміти стогін її душі — природний, майже безконтрольний, починає розуміти її почуття — зовсім не реліктові, ні, а сьогоднішні, завжди свіжі й по-дівоцькому молоді. Десь підсвідомо Жерелиця порівняв їх із квіткою, яка, розквітнувши, не в'яне, не опадає, не втрачає запаху, а завжди зостається розквітлою, усміхненою, й пелюстки її не в'януть, і пахощі не зникають— хай там осінь чи зима... То чому ж дивуватися з цього феномена, чому не вірити в його справжність?!