Завертаю у вузеньку вуличку, що веде круто вгору, розміркувавши, що сюди не всяка машина, а то й підвода з'їде, і зупиняюся аж біля останньої хати: з бовдура курить, маленькі низькі вікна завішені не щільно, й крізь них продирається назовні якийсь незрозумілий, приглушений гамір. Невже й тут повно? Стукаю. Дуженько, щоб почули. Незабаром у сінях рипнули двері й збуджений жіночий голос весело запитав у дірочку над засувом:
— Хто? У нас, рідненькі, й так повно-повнісінько!
Я притуляюся носом до щілини в дверях і навмисно хрипко, щоб голос грубішим здався, гукаю:
— Та я, хазяєчко, один, багато місця не займу!
Засув поволі скрипить, двері одхиляються, і я мерщій вставляю свій твердий американський черевик між ними й порогом.
— Я сам, кажу, один...— і ледве не захлинаюся від диму та крутого самогонного духу.
Жінка, в розхристаній білій кофточці й з розпущеним по плечах волоссям, розсердилась:
— Ти 'кого біса опівночі товчешся тут, га? Ану, марш!— і штовхнула мене в груди.— Іди, йди собі!
Я вже хотів виймати черевик — такі недобрі жінки мені ще й не траплялися! — але в цей час хатні двері відчинилися, і в них з'явився солдат. Упершись руками в одвірки й намагаючись підняти важку, неслухняну голову, він запитав:
— В чі-чім справа?
На грудях у нього одвисли й подзеленькували медалі, а за спиною в диму шипіла патефонна пластинка, і спантеличено-здивований голос, ніби сам із себе кепкуючи, весело перераховував:
Носив жито, і пшеницю, Кукурудзу, чечевицю, Поросята, і качата, І курчата, і гусята, Носив-таки й грошенята За чорнії бровенята...
— Що, н-ночувати?— запитав солдат і знову зронив голову. Пускай, Меланю, хлопця. Буде нам голки точити.
Хазяйка завагалася.
—— А в тебе вошей немає? — запитала, попускаючи двері.
...що тільки тьху! —
вигукнула пластинка в диму.
— Що ви, тьотю, я недавно в прожарці був!
— Ну, тоді заходь.
Хата дихнула на мене теплом і димом. То куріла грубка, напевно, вже давно не мазана, бо вище дверцят чорнів широкий зализень сажі. Коло столу, заставленого закусками з солдатського пайка та різнокольоровими пляшками, поклавши голову на руки, спав ще один солдат. Патефон у кутку на лаві вже не грав, а тільки сичав, бо пластинка кінчилася. Я хутенько роздягнувся біля порога, розмотав обмотки — внизу вони змерзлися й тріщали, пострілюючи крижинками,— потім підійшов до патефона і заломив мембрану назад.
— Став ту ж саму, бо на другому боці вже зітерлася,— сказала господиня,— та йди перекусиш.
Вона вже сиділа за столом і нарізала черствого солдатського хліба — червона, розпатлана, але тоненька в стані й гострогруда.
Солдат, мій благодійник, одною рукою наливав у кухлі горілку, а другою розхитував свого товариша, вчепившись пальцями в його плече.
— Коляша, падйом! Слиш? Па-адйом, гоорю,— бурмотів він.— Давай вип'ємо за Меланью!
— Та не займи, Сергійчику, хай спить,— сказала хазяйка, припадаючи головою до солдатових медалей.
— Да? Ну, нехай. Сідай, малий! — Солдат простягнув мені кухоль із смердючою пригорілою джурджею і підсунув ще не почату банку тушонки.— Скільки тобі років, Ваня?
— Мене звуть Харитоном,— кажу всміхаючись, бо Сергійчик мені подобається, хоч і п'яненький.— А років чотирнадцять...
— Чотирнадцять? — дивується він, високо піднімаючи гарну, розсічену вузьким шрамом брову.— Тоді ні, молодий ще,— і забирає кухоль назад.— Рубай тушонку.
Я нашвидку заводжу патефон — у ньому щось рипить і бринькає,— розкручую пальцем пластинку, бо сама вона не рушає, і припадаю до їжі, тут-таки ж на лаві, розуміючи, що від мене вимагається одне — крутити музику.
Солдат і Меланя п'ють, обнімаються в диму за столом; я дістаю скоринкою пахуче м'ясо з банки, підставляючи під підборіддя долоню, щоб крихот не губити, а пластинка тим же спантеличено-здивованим голосом виводить:
Удовицю я любив, Подарунки їй носив, Носив сало, носив свічки, Носив м'ясо, носив стрічки...
Голок усього дві, та й ті тупі, як нарубані з дроту шевські гвіздочки. Я точу їх об мантачку по черзі: одна грає, іншу точу, доки вона стає такою гарячою, що і в руках не вдержу, потім гарячу вставляю, а холодну точу. Солдат мене хвалить, хазяйка, довідавшись, що я сирота, жаліє і кладе мої обмотки на лежанку просушити, а я, щоб віддячити їм за ласку, одвертаюся, коли вони цілуються, і точу голки старанніше.
Мордуємося отак аж до півночі: я біля патефона (вже й пучок не чую), а вони коло горілки. Потім усі гуртом, зморені, очманілі від диму та однієї й тієї ж пісні, весело переносимо Сергієвого товариша на лежанку — вони тримають його за ноги й попід руки, а я посередині — і вкладаємося спати. Я лізу на піч, лаштую собі лігво з усякого ганчір'я та своєї одежі, а Сергій і Меланя знесилено падають у широченне побите шашелем і вимощене квітчастими подушками дерев'яне ліжко. Від одвішених вікон чути, як порощить об шибки сухий сніг, у хаті час від часу то виднішає од заграви, то знову меркне. Сергій і Меланя шепочуться в темряві. Вона часто й подовгу сміється, а то враз замовкає і ні з того ні з сього починає схлипувати та допитуватись:
— А завтра знову туди? Як же я без тебе житиму? Ох...
— Інші прийдуть,— байдуже одказує Сергій, і водночас чути: лясь!
— Ну, може, ще раз скажеш?! — гнівним шепотом доскіпується Меланя.
— Скажу-у,— гуде солдат,— бо увєрен...
— У-у-у... ти! — сміється Меланя дивно якось: у тому сміхові й образа, і побоювання образити, і згода з тим, що так воно й буде. І знову, але вже ніжніше й м'якше, чути: лясь!
Я накриваю голову подушкою, від якої тхне гарячою глиняною потерухою, й одразу ж, ніби в тепле марево, що гойдається й тихо бринить навколо мене, поринаю в сон.
Глава III
Уранці мене розбудило сонце. Його жовтувато-медове проміння, що ледь тремтіло на стіні, на якусь мить воскресило в мені тиху, давно забуту радість, котрою я зустрічав зимові ранки в нашій з бабусею хаті: обмерзлі за ніч вікна, веселий грай полум'я в печі, біля якої вже поралась бабуся, неодмінно воркуючи щось сама собі; миротворне сяйво образів у кутку, облямованих під склом сріблястими мереживами та вощаними квітками. Почувши, що я прокинувся, бабуся, підрум'янена, розімліла коло вогню, зазирала в мій покуток і питала: "А що внучкові снилось?" Я вигадував якусь нісенітницю, позаяк мені тоді нічого не снилося, або ж відказував твердо, щоб схоже було на правду: "Залізні ковзани!" — і, затамувавши подих, чекав на відповідь.