Проїжджаючи на великій швидкості Кобленцерштрасе, я шукав очима машину якого-небудь міністра, щоб мимохідь дряпнути її. У материній машині колодиці коліс так видаються, що ними можна зачепити іншу машину, але так рано жоден міністр не виїздить нікуди. Я звернувся до Лео:
— Ну, як ти вирішив — справді підеш на військову службу?
Він почервонів і кивнув.
— Ми говорили про це в нашій групі, — сказав він, — і прийшли до висновку, що військо служить демократії.
— Ну що ж, — зауважив я, — іди, поповнюй лави тих ідіотів, я сам іноді шкодую, що не придатний до військової служби.
Лео запитально зиркнув на мене і зразу ж одвів убік очі, щоб не зустрітися зі мною поглядом.
— Чому? — спитав він.
— Дуже вже хотілось би здибати того майора, що колись квартирував у нас і хотів розстріляти фрау Вінекен. Тепер він уже, напевно, полковник, а то й генерал.
Я зупинив був машину перед гімназією імені Бетховена, щоб висадити Лео, але він заперечливо похитав головою і попросив:
— Ні, зупини там, далі, праворуч від конвікту.
Я проїхав трохи далі, зупинив машину й подав Лео руку але він силувано усміхнувся й простягнув мені розкриту долоню. Думкою я був уже далеко від нього, тому не одразу його зрозумів; мене дратувало те, що він весь нас поглядав на свій годинник — до восьмої години лишалося ще п'ять хвилин, часу в нього вистачало.
— Не віриться мені, щоб ти пішов на військову службу, — сказав я.
— Чому ти так гадаєш? — сердито спитав Лео. — Давай уже ключ од машини.
Я віддав ключ, кивнув йому і пішов. Весь час я думав про Генрієтту, і мені здавалось безумством, що Лео хоче стати солдатом. Я пройшов через Двірцевий парк, повз університет і вийшов до ринку. Було холодно, й хотілося швидше вернутись до Марі.
Коли я прийшов туди, в крамниці було повно дітей. Вони брали з полиць собі цукерки, грифелі, гумки і клали старому Деркуму на прилавок гроші. Я протиснувся через крамницю в задню кімнату, але він навіть не глянув на мене. Я підійшов до плити, притулив руки до кофейника, щоб зігріти їх, і ждав, що Марі ось-ось увійде.
У мене вже не лишилось жодної сигарети, і я міркував, як бути, коли попрошу їх у Марі, — взяти так чи заплатити. Наливаючи собі кави, я помітив, що на столі три чашки. Коли в крамниці стихли голоси, я відсунув свою чашку. Мені хотілося, щоб Марі була зі мною. Я помив обличчя і руки над раковиною біля плити, причесався щіточкою для нігтів, що лежала в мильниці, розправив комірець сорочки, підтягнув краватку і ще раз оглянув свої нігті: вони були чисті. Я раптом збагнув, що тепер треба робити все те, чого раніше не робив.
Тільки-но я сів, як увійшов її батько; я зразу ж підвівся. Він був такий же збентежений і такий же знічений, як і я, не сердитий, але дуже серйозний, і коли він простягнув руку до кофейника, я здригнувся, не сильно, але помітно. Він похитав головою, налив собі кави, хотів подати мені кофейник, але я сказав "спасибі". Досі він і не глянув на мене. Вночі, лежачи в постелі Марі і обмірковуючи все, я відчував себе упевнена тепер, хоч мені дуже хотілось курити, я не наважувався взяти сигарету з пачки, що лежала на столі. У всякий інший час я просто взяв би й закурив. Я поглянув на нього, — він стояв, схилившись над столом, з великого лисиною і сивим віночком сплутаного волосся, — і побачив, що він дуже старий. Я озвався стиха:
— Пане Деркум, ви маєте право...
Але тут він стукнув кулаком по столу, нарешті глянув на мене поверх окулярів і сказав:
— От прокляття! І треба ж було, щоб це сталося... та ще й так, що всі сусіди знають!
Я зрадів, що він почав розмову про честь, отже, сам факт не розчарував його.
— Невже з цим треба було так поспішати — адже ти знаєш, ми із шкури вилазили, щоб дотягти до тих проклятих іспитів, а тепер... — він стиснув пальці в кулак, потім розчепірив їх, ніби випускав пташку, — нічогісінько...
— Де Марі? — запитав я.
— Нема, — сказав він, — поїхала в Кельн.
— Де вона? — аж скрикнув я. — Де?..
— Тільки спокійно, — мовив старий, — це не таємниця. Може, ти зараз почнеш розводитися про кохання, про шлюб і інше, але мені це не потрібно — іди звідси. Подивимося, що з тебе вийде. Іди собі.
Я боявся навіть пройти повз нього і запитав:
— А її адреса?
— Ось, — відповів він і подав мені через стіл клаптик паперу. Я сховав записку в кишеню. — Ну, що тобі ще треба? — закричав він. — Чого ще хочеш? Чого стовбичиш перед очима?
— Мені потрібні гроші, — мовив я і зрадів, що він нарешті засміявся; то був якийсь особливий сміх, різкий і саркастичний, — я чув цей сміх тільки раз, коли ми говорили з ним про мого батька.
— Гроші, — сказав він, — в тім-то й заковика... Але ходімо, — додав він, — ходімо, — й потяг мене за рукав У крамницю, зайшов за прилавок, відкрив касу й почав обома руками викидати мені дрібні гроші: по пфенігу, по п'ять, по десять... Він розсипав монети на зошити й газети, я спершу вагався, а тоді почав поволі збирати, хотів був згребти їх собі на долоню, та потім став складати по одній, лічити й, набравши марку, ховати в кишеню. Він спостерігав мою роботу, потім кивнув головою, вийняв гаманець і додав мені ще п'ять марок. Ми обидва почервоніли.
— Прости, — мовив він стиха, — прости — о, прокляття! — прости мені.
Він гадав, що я образився, але я так добре розумів його. Я сказав:
— Подаруйте мені ще пачку сигарет.
І він зразу ж простягнув руку на полицю, що висіла позад нього, й подав мені дві пачки. Він плакав. Я перехилився через прилавок і поцілував його в щоку. Він був єдиним чоловіком, якого я цілував за все своє життя.
8
Думка про те, що Цюпфнер може і сміє дивитись, як Марі одягається і як вона закручує кришечку тюбика з зубною пастою, доводила мене до розпачу. Нога боліла і мене вже брав сумнів, чи зможу я ще халтурити хоча б на рівні тридцяти-п'ятдесяти марок. Я страждав і від думки про те, що Цюпфнеру взагалі байдуже, дивиться він чи не дивиться, як Марі загвинчує пасту: мій скромний досвід підказував мені, що католики нездатні сприймати деталі. В моєму списку був номер телефону Цюпфнера, проте я ще не наважувався набрати його. На що людина здатна заради своїх переконань — вгадати важко. Можливо, Марі справді одружилася з Цюпфнером, і я, подзвонивши туди, почую її голос: "Квартира Цюпфнера..." А цього вже я не міг би знести. Щоб подзвонити Лео, я шукав у телефонній книзі духовні семінарії, проте нічого не знайшов, хоча знав, що в Бонні є дві такі "бурси" — Леонінум і Альбертінум. Нарешті я наважився зняти трубку й набрати номер довідкового бюро. Мене одразу ж з'єднали, і дівчина, що відповіла мені, навіть говорила з рейнським акцентом. Часом я так заскучаю за рейнським діалектом, що з якого-небудь готелю дзвоню на боннську телефонну станцію, аби тільки почути цю абсолютно невойовничу мову, де не чутно звука "р" — саме того звука, на якому головним чином базується військова дисципліна.