Ні, таки надійнішим лицемірством, яке б мене найбільше потішило, була "ставка на католицьку карту". Там ніколи не програєш.
Я ще поглянув через дахи університетського містечка на дерева Двірцевого парку: за ним, на підгір'ї між Бонном та Годесбергом, житиме Марі. І це благо. Все ж таки краще бути ближче до неї. Їй було б надто легко, якби вона могла думати, що я весь час у від'їзді. Ні, цього не буде. Нехай її невідступно переслідує думка, що кожної хвилини може зустрітися зі мною, і хай кожного разу червоніє за своє розпусне і зрадницьке життя; а якщо я зустріну її з дітьми і на них будуть пальтечка з капюшонами, курточки чи грубошерсті водонепроникні піджачки, то нехай їй раптом здасться, ніби вони зовсім голі.
По місту пішов поголос, ласкава пані, що ваші діти ходять голяка. Це вже занадто. І ще ви, ласкава пані, допустились маленької помилки в важливому ділі: ви сказали, що любите лише одного чоловіка, а мусили сказати — свого. Пішла чутка й про те, що ви лиш посміхаєтеся з глухого невдоволення, яке у місті кожен відчуває проти того, кого називають стариком. Ви вважаєте, що всі якось прикро схожі на нього. Зрештою — так гадаєте ви — всі вважають себе незамінними, як і він, і зрештою всі читають кримінальні романи. Звичайно, обкладинки кримінальних романів не личать квартирам, умебльованим з таким смаком. Датчани, наприклад, забули поширити стиль своїх меблів на обкладинки детективів. Фінни — ті хитріші й придумають такі обкладинки, що ласуватимуть до стилю стільців і крісел, бокалів і ваз. Навіть у Блотертів повсюди лежать детективи, їх не сховали соромливо в той вечір, коли ми оглядали їхній будинок.
Завжди ви, ласкава пані, полюбляєте темряву — то в кіно, то в церкві, то в темній вітальні слухаєте церковну музику, а яскравого світла тенісного майданчика боїтеся. Різні чутки повзуть про вас. Ви сповідалися в соборі цілих півгодини, а то й сорок хвилин. Ті, хто чекав черги, ледве стримували своє обурення. Боже мій, кажуть люди, в чому ж їй стільки каятись — у неї ж найкрасивіший, найсимпатичніший і найчесніший чоловік! Такий порядний. Така чарівна донечка, дві машини...
За гратами сповідальні — нетерпіння, сповнене роздратування, нескінченне шепотіння про любов, шлюб, обов'язок, знову про любов і нарешті запитання: "У вас же й тіні сумніву немає в вашій вірі — то чого ж ви страждаєте, дочко моя?"
Але ти не можеш вимовити, навіть подумати боїшся про те, що знаю я. Ти не можеш жити без клоуна, в паспорті якого зазначено: фах — комік, віросповідання — ніякого.
Я прошкутильгав з балкона в ванну кімнату — хотів затримуватись. З мого боку було помилкою стояти й сидіти перед батьком незагримованим, але ж я найменше розраховував на його візит. Лео завжди прагнув розгадати мою справжню думку, розгледіти моє справжнє обличчя, пізнати моє справжнє "я". То нехай дивиться й розгадує. Він завжди боявся моїх масок, моєї гри, всього того, що називає несерйозним, коли я без гриму. Мій чемодан з гримом ще десь у дорозі між Бохумом та Бонном. Тільки відкривши білу стінну шафку у ванній кімнаті, я спохватився, але запізно: мені не слід було забувати, яку вбивчу владу мають речі над нашими почуттями. Тюбики й баночки Марі, пляшечки й патронники з губною помадою — нічого того вже не було в шафці, і тому, що там абсолютно нічого не лишилося, мені стало тяжко, як тоді, коли б я знайшов якийсь її тюбик чи баночку. Все зникло. Може, то Моніка змилувалась наді мною, все зібрала й винесла геть. Я поглянув на себе в дзеркало: мої очі абсолютно порожні, це вперше не було потреби спустошувати їх, дивлячись на себе по півгодини підряд під час тренування обличчя. То було обличчя самогубця, а коли я почав гримуватись, воно стало схожим на обличчя мерця. Я намазав лице вазеліном, розірвав напівзасохлий тюбик з білилом, вичавив те, що там лишилось, і загримував обличчя тільки в білий колір: жодної чорної рисочки, жодної червоної цяточки — все біле, навіть брови; волосся мов стало схожим на парик, непідфарбовані уста — темні, майже сині, а очі — світло-блакитні, як фаянсове небо, і такі порожні, як у кардинала, який боїться й самому собі признатися, що він уже давно втратив віру в бога. Я навіть не злякався свого відображення. З таким обличчям можна зробити кар'єру, навіть можна лицемірити в справі, якій я, попри всю її безнадійність і наївність, найбільше симпатизував, — у справі, в яку вірив Едгар Вінекен. Вона принаймні не мала присмаку і, при всьому її несмаку, була найчеснішою між безчесними справами, найменшим з менших зол. Таким чином, у мене ще була альтернатива, крім чорного, темно-коричневого та синього, я міг обрати те, що з надто оптимістичним евфемізмом називають червоним, — воно сіре з слабим проблиском ранкової зорі. Сумний колір для безнадійної справи, але в ній, можливо, знайшлося б місце і для клоуна, який допустився найтяжчого з усіх клоунських гріхів — викликав до себе жалість. Але тут була ще одна заковика: Едгара я ніяк не міг дурити, нізащо не хотів прикидатися перед ним. Я був єдиним свідком того, що він пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди, а він — один з небагатьох людей, хто завжди вважав мене таким, яким я є, і кому я завжди здавався таким, яким був. До того ж він не вірив ні в що, крім певного сорту людей, — а інші ж вірили в щось більше, ніж людина, — в бога, в абстрактні гроші, в такі невловимі поняття, як от держава, Німеччина тощо. Це Едгару не властиво. Для нього вже було серйозним розчаруванням те, що я тоді взяв таксі. Тепер я каявся, треба було одразу все пояснити йому, хоча звичайно я ніколи не вважав за необхідне перед кимось звітувати. Я відійшов од дзеркала: надто вже сподобалось мені те, що я там бачив. Мені й на мить не спало на думку, що бачив я своє власне відображення. То був уже не клоун, а мрець, який грає мерця.
Я прошкутильгав до нашої спальні, в яку ще досі не заглядав, боячись побачити якусь одежину Марі. Здебільшого я сам купував їй сукні, навіть радився з кравчинями, як їх переробити. Марі до лиця всі кольори, крім червоного та чорного, вона може одягти навіть сіру сукню, не наводячи нудьги, а рожевий колір їй особливо до лиця, і зелений теж. Я, певно, міг би заробляти гроші на дамських модах, але для однолюба, та ще не гомосексуаліста, це були б справжні тортури. Більшість чоловіків просто дають своїм жінкам розрахункові чеки і радять "схилитися перед диктатом моди". Якщо в моді фіолетовий колір, то всі ті дами, загодовані чеками, носять фіолетові сукні, і коли на якомусь вечорі всі жінки, що "знають собі ціну", походжають у фіолетових платтях, все те зборище нагадує всецерковний з'їзд насилу пробуджених до життя епіскопів жіночого роду. Лише небагатьом жінкам цей колір до лиця. А Марі могла одягати фіолетові сукні. Коли я ще жив удома, якось раптом з'явилася мода "сак", і всі ті бідолашні куріпки, яким чоловіки велять одягатись "відповідно чину", скакали у нас на журфіксі в мішках. Деяких жінок мені було дуже шкода — особливо високу, огрядну даму, дружину одного з численних "президентів", — що хотілось підійти до неї і з милосердя загорнути її в яку-небудь скатертину чи завісу. А чоловік її, той дурноверхий осел, нічого не помічав, нічого не бачив і не чув, — він міг послати дружину на базар в рожевій нічній сорочці, коли б якийсь пихатий дурень завів таку моду. На другий день той чоловік читав перед півтораста пасторами євангелічної церкви лекцію про слово "пізнання" в законі про шлюб. А сам, очевидно, навіть не "пізнав", що в його дружини надто гострі коліна і що їй не можна носити коротких суконь.