Біда не скінчиться ні в крики крильні,
де над пісками грім дрімає.
Але з тобою став небес зустріли
і моря пролісок немарне.
На морі—дзеркалі, по всіх розлуках,
дві повні радості вітрильні.
Вертаються і найніжніші, слухай! —
припливи в сплеск порожевіли.
Але не це—душі! в півсні—в просторі,
від чого в грудях плач цвіте:
тендітно, ніби фіміям престолів,
через надгір'я пресвяте...
І торкнутий, мов сосни тон, трищоглик,
гінець майбутности: прийняв.
І світло сповива стежки надморські
ми—свідки, сонця сторона.
І в парах креслена птахами мрія
повториться в сновиддях красних.
О, серця не згаси, кохана—вірна;
щоб зірці в сніжну смерть не впасти.
7.VIII.51
ВІДМІННІСТЬ
Нема вітрилець, а зате тумани—
мов паруси, при щоглях горя.
Стихарність вірна! світла не зламати
в душі: магнолія прозора.
Де сонце чайку кличе за собою,
ти до безодні: не смутніша.
Чи так пожежі корогву соборну:
як тишину—навали нищать?
Проходять горлиці тобі проз ніжки,
над смертю хвиль, і враз відпурхнуть.
І знов з розлуки—грози, нам найближчі,
вмуровують у хмарі урну.
А з-під павиного з-під крильця: денне
тобі пророцтво усміхнеться.
Похід свій море вершником відверне,
зустрінувши дощу тенета.
9.VIII.53
ВИСОКА ХВИЛЯ
Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна *
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій—квіток передчуття.
І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті сурмнім —
відрадности, що прийме в рай часовня,
живішої! розвіє сумнів.
Чи не повториться тепло глибоких
колодязів зірок; без хмари?
Зближається ласкати хвиля, доки —
обличчя місяця приманить.
Усе, що мов магнітно, з квітки дише,
тісніш ріднить, ніж ланцюги.
Воно довіє з кораблів одвічне
чуття: від зорів дорогих.
11.VIII.51
ОСТРІВНИЙ КРАЙ
Усіх зелене сонце: на доріжку—
пташинок! просить крізь дерева.
Уже від нього радість найдружнішу
відсвітять хвилі навперейми.
А заводь: при озареннях подвійних,
одягши камені, дріма.
А заводь: голуба глибинність—віти
втопила з чарами притьма.
Для тебе світоч віями легкими,
в березах острів розвидня.
Хоч і до стіп твоїх і нив килимних—
від хмари тінь, як новина.
Приплив огненну вістку відколише,
при зустрічі, в тремку прозорість.
І не затон,— душа! ніж він, ще глибше
зорю, як білий дзвін, повторить.
11.VIII.51
ТЕЧІЙНІСТЬ
Світанковіша від дзеркал, приходить,
притихши, течія в скелинки.
На глибині твою лілейну вроду
все коливає—не спинитись!
Життя, як плитами могил: пломінне
згримить, передаючи відсвіт...
І вже в скляній пожежі, де нарине
валами,— верби зміну свідчать.
Тоді затон чарує від місточка:
любов і нашу полонивши.
А тишину надсвітню не розточать
потоками ні звади зливні.
Спромінює чотири плеса суще:
одно в однім! —і нам відкрити.
Але на березі жаристий кущик
неждано кров торкне, як пристрасть.
12.VIII.51
ПРИБУТТЯ
Із тишини півчутно лодка входить
на бризний, мов жемчуг, порив.
Ти—там, і плаття: наче сонця подих
квітинністю хмарки зогрів.
Над острівець, грання тобі зчинили,
мов сніжні ліхтарці: всі чайки.
Мов тьмами тіні їх—брижини стрічні—
до ніжок горнуться в свічадді.
І серце не відкрите так ні скрипці
в мелодію, де зір'я ллється,—
як тут! гостинна брама і перисті
стоцвіття кличуть коло плеса.
Палає парус, і луна лазурна—
з крайнеба! відблиск в океання.
Де будеш ти: з незнаного безумства,
троянди—кров, як жар, поранять.
13.VIII.51
ПЕРЕДЧАС ОСЕНИ
Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —
горючими грудьми звучать.
Лілеї: сурми зверхнебес! програли
від чуда, при його ключах.
Відкрито стрій надземности врочистий:
як свято й мирну тишину.
А ми— безкрилі! й променя не вмістить
нам серце: про любов одну.
Нехай нахмариться в погрозу буйну
від моря осени—жорстокість...
Дарма! роковане з квіток, відбуду:
їх правди нам і смерть не скосить.
14.VIII.51
ДОЖИДАННЯ ОБНОВ
Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання—
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.
Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов шлюбної: з вином, з вінком.
Потойбік дзвін обізветься—розбудить
найближчі душі, стрічні знов.
В сердечній тихості сім'ю воскресну,
всім наділивши світло, зладять...
Забувши, хто кого образив спершу,
забувши і змії нещаддя.
Свіжіє! сили джерело не спинить,
і радість—від берези подув.
На грядці зріст біліє, з квіття спільний,—
і в ніч не прив'ядає зроду.
З тобою в степ—мов крилами напроти
примари: де згаса бездітна...
А океанний хід сузір'їв кормчих
для всіх від суду спломениться.
Із любістю лілеї, світ—святиня;
мов церковця зогріє людність.
В серця зворушеність невисловима
звесніє: до братів звернутись.
16.VIII.51
САМОТНІСТЬ
Ь
Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме...
а з хорами свічок "Четьї мінеї",
і липи в обквіті над ними.
Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір щовковий
в росі зблукає: воля там безкарна—
без лютости, що в стрілки ловить.
Галуззя сліпить свіжістю — безумне,
мов з горя рветься почуття.
Від згір'я колісницями насуне
гроза, що з пам'яті чита.
Як блискавок минуть слова останні,
відвівши дощик—сіру знайду,
то здіймуть сяйво в небозвід фазани,
над гніздами, що я не знаю.
16.VIII.51
Чи звіється плачем тоді, чи сміхом,
як зникнеш літа ряснота?
Присутнє світло біле не притихло,
прийми: над озером віта.
За руки візьмемось, моя неділе! —
вже море промовля коронне.
До синьоцвіття хвилями врадіє,
і серце, з пісні мов, пригорне.