Вершини ширяться: мов синій голуб;
ліси в росі! — туман стомивсь.
А жеврій неба зсипано додолу:
до кореня тополь самих.
Скелиння все—мов гнів орлиний, дике;
а світлота смиренна свідчить:
від обрію до огнища гвоздичок,
між нами, з далечин одвічних.
До сизости безодняної, кроткий,
в обрив струмок проливсь, як глечик.
А знов негода встигла побороти
стежинку вбогу! трави злеглі.
Де ж ти? далеко, грозове нещастя
пташину голубу скидає.
Коли в руїнах днів—річкам кричати
про горе, кригою кайданне.
Але вже милосердна свічка сходить,
і полум'я щільник—крізь листя...
Приклонимось назавжди: душу подих
надсвітнього життя очистить.
5.VII.53
ВЕЧІР ПЕРЕДЧУТТЯ
Пораненого крик у чорнім зіллі;
так покривавить горе сонця
(де ми сповидний скарб не розділили!)—
по глибині води внеслося.
Куди не глянути: мов клятва мертва;
дохлюпає під острів судний.
Жаринне божевілля, хмар химери;
чи вернемось? росинок чудо.
А марить по крутизні, з'ява марить,
німуща; де орел без корму.
І грозова рибина—бризки в радість
не кида з течії нікому.
До стежки серебро зелене стеле
руїна моря, грізно зрісши...
біжить моя біда! як плити склепів,
вали: від споминів скоріші.
А галузок ридання, звіку звичне,
дитячу хвилю з ниви прийме.
Чи вернемось? їй скорбі не скінчити,
де з кров'ю все горіння рівне.
1 1 .VII.53
НАДІЯ БЕРЕГА
Склопотано: як полум'я і пташка,—
над скойчинками буря кружить;
як дзвін, чи кинеться квіток питати
твоїх, де зберегтися дружбі?
Чи зернами з грози не зблисне камінь,
горівши до води? й до тебе—
чи ластівки надії не змовкали,
хоч поле й смолками нестерпне?...
Німа, мов тінь від сосни; нежорстока,
нам зірка голубів падуча.
Та доки голосів завіса, доки? —
чи вже навік свічки розлучать...
Іде! запалюючи псальми: в ризі
лілей, що з сліз, іде прощення.
Вже течія його крізь грім розрізнить
і нас, огнем неізреченна.
1 7.VII.53
НЕТИХИЙ ОКЕАН
Мов із пожеж іруну піскам дарує! —
оповідаючи страждання...
чи ранені голубить квіти вдруге:
із воплем, що душа не ждала.
На вибух: спінено відшаленіти
(мов землетрус хатки зневажить).
У мушлях—краплями плачі налиті,
їх досвітляє південь жвавий.
Побавиться дитя в одежці збрижній,
від хвиль розвалених відбігши...
Уже від прірви грім йому не змінить
розваг—крім дому, найлюбіших.
А звуглившися, паля, ніби сторож:
без галузок, стерпля в'язничність.
Млин океанів! і жорстоке жорно—
як свідок голодів чаїних.
1 8.VII.53
БУРЯ
Не змориться! все—в пристрасті, зелене,
прозір'я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра...
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в хвилю лиха!
Колишеться мені сльозами повість
на грудях, сплесками прилита.
І кружиться по крові, воплем бивши,
вкидаючи в ридання сонце:
воно, кохана, крізь туман, любіше,—
дозріє з моря! в зілля сонне.
І розкувавшися, шкодує гірко,
де тиші від гробів не скрушить:
де ти, лілеє, ти—вітрів сирітко! —
до скриньки нарікань бризкучих.
19.VII.53
ТУРБОТА
— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір'я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш біліших:
вони до вівтаря зірок причетну
ведуть мережку при обличчі...
чаровану, як нива! зелень крови
і мальву в хаток колихають.
Дихання каменя і тьма—ні трохи
з негоди не торкнуть кохану.
Тоді любов—як сон; і все тривожне,
все тебо поблагає грішник...
і море, золоте ридання, може
до чайки на піску горіти.
26.VII.53
МАЙБУТНІ РОСЛИНИ
Що зором голубині, чисті—віщі,
прихиляться на свято в руки...
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.
Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь сірі будні:
святою кров'я розцвітати в ірмос,
і ластівки твої розбудить.
Небесне море, в тайності, без болю,
з жоржинного життя—обходить...
торкнутися до синіх крил дозволить
галузочкам душі сьогодні.
Вечірні, зібрані на росах свідки,
прихиляться в спокутній грядці:
побачивши, як жар, як жаль несвітський
в зіницях сонця розгорявся.
Уже ні бджілці не минути любо,
ні нам з тобою стрій суцвіття...
розпалить суд! і сколихнуться люди,
травинками на грім дивитись.
31 .VII.53
ЖАЛЬ
Любови муки—мов річки існують
без снігу: перед очі добрі...
відбили скелю світленого смутку—
саму, де в сонці чайка бродить.
Стріпнеться, прагнучи живого сяйва:
нести і вірно поріднити.
Далекі зорі з'єднує присяга,
незнана! як промінні ниті.
А туга; ніби грози з кораблями,
зросла, до прибережжя бившись...
Пташини бистрі з блискавки—минали
квітинку в грядках найбідніших.
І хвиля, як вікно, розбита! вслідна,
що скойки з криком похоронить.
А море: синє відліта весілля,—
вітрила спомину в полоні.
1 .VIII.53
ПОГРОЗЗЯ ОКЕАНУ
Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.
Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви перебігши,
де ревом доженуть необережну—
схвильовану і чайку, ближчі.
І смуток кружений, без хвиль надії,
обвалиться в грозу димучу...
де все ясмини, де гілки недільні;
моє прощання; ждати мушу.
Та не забудеться блакитне горе
горіти сіллю, з світу рвавшись.
Об берег серця б'є! змовка, просторе,
коло вікна церков назавжди.
5.VIII.53
ПЕРЕХІДНИЙ БЕРЕГ
На покаяння, серед смерти, парус
посвічено при щоглі серпня.
Всі—до човнів життя: в нещасті прагнуть,
де резеда вітрів небесна.