25. X. 49
Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти:
ти наче в зірці станула шипшинній—
мені до серця процвісти.
Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою троянді,—
як ти ласкавістю від уст немінна,
і до непам'яті ми раді...
Тобі неперестанно біля шибок
промінні прядки туркотіли,
що в сонця з рук, коли стріпнулась, риб
на ніч примовкнули колісьми.
І кожен порух слова, що від тебе,
хоч в льолі шепоту родилось,—
в душі, мов солов'їна гілка неба
від припурху гойдала сміло.
Любитиму тебе, хоч ніч, мов камінь,
до серця в смерть мені повисне.
І в море я впаду, блідий руками,
на дно лежати ненависне.
Чи на корі під ланцюги залізні
відкрити дух під стріли з лука,
то тільки прошепчу: "Від квітки бризни,
сердечна річко,—спрага в муках!"
Чи під склепіння суму з павуками,
в іржавий морок від замка...
кайдани в очі спогади б гуками
про тебе, як огонь, тремка.
То чую, що душа гіллясто в вічність
всю світну силу голубину
тобі на груди прикликає в стрічі,
і кров'ю від палання згину.
І навіть ворон світу—без зідхання,
що вирива зоря в лілей,—
нехай сіда на серце, бо, кохана,
нап'ється він, забуде зле!
Кохана, радости вінцем видима!...
під шумом від берізок скромних,
мені,— знеможена з огню очима,
рукою проведе по скронях.
27.Х.49
Увечорі надій галузка дальня,
немов від ризи, все жаріла;
й співаночку понад життя гойдала
до нас вістунка білокрила.
Ми на потоці ясности в дорозі,
між яблунями тишини,
за руки взявшись, айстри скрізь неросні,
були при вечорі одні.
А сонні пальці духів садівничих
підпалювали плід на осінь,
і враз—покинули: кохання свічі
до нас причарували просинь.
Не так журитись незабудці серця,
як косам яблунь до трави;
подруго, ти не блискавкою сердься,
що я скажу,— а згоду зви!
Ніде і на сузірний крок у світлі
нема вже змій, де лист холоне;
і поріднити сни несамовиті—
як винограддя вже червоне.
І пташка щастя не зліта без тебе
до сяєв, що в траві найвищі;
бо впавши навзнак, і руками тепле,
воно—голублення вже віще.
Воно розметане косою в вічне,
бо звідти виціловує життя—
до льолі, що тебе з колиски кличе
й єдине йде в незабуття.
Про це зіниці вже посвідчать тайно,
як лиш твоє не спить вікно.
І я нічого в сонця не спитаю,
відпивши з уст усе вино.
І щира тишина відкрила в пристрасть
барвінкові над вечір двері.
Любов—росина в ліліях пречиста,
слова, як горлиці, відерті...
Вони на блиск відпурхнули крилатий—
з топольних хмар: кружили тричі;
прощання—і мені від сонця знати,
що, вірна, вернешся з-за річки.
29.Х.49
НАДХІД
По сходах по гранітних—мідне горе,
нечутне подрузі, гримить:
його пташка в саду, чуттями хворе,
як рану, відчува грудьми.
І я, що серце від півоній дужих
поломеніє до весни—
шепчу: криваве листя з пекла кружиш,
мені до болю доплесни!
Бо й річка теж до каменя, немирна,
нашіптує від скель нелюбе...
що десь душа, все вірна, як сузір'я,
тремтіти на вустах не буде.
Мовчи, журбо, над ластівками синя,
над айстрами, як тінь—мережка.
Моя, і в зраді вечора безвинна,
зоря прийшла небережна.
29.Х.49
зо
МИНУЧІСТЬ
Не знаю вже, чи ніби листом красне
та тихе деревце, зустріну—
тебе, коли крізь ліс і небо гасне,
як грядка без стрункого крину.
Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш,
де церква сонце прийняла
в вечірні двері, мов з колиски рідне
і любе для твого чола.
Як від скрипок, від сосон пригадаю
до пристрасти тебе прихильну,—
зідхну, немов гілля, що раптом з гаю
все скорбне втратило в неділю.
І в пам'яті, де наче в нетрах ватра,
замріє між нешумних ризниць:
надія, що тебе побачу завтра,
серед думок зоріє різних.
Усе, що до гілок рідніє, смертне;
як навіть ворона крило...
як чорнобривці навіть, коли смеркне,—
над ранок іней привело;
І навіть, як моя до тебе стежка
спішить, палаючи, мов свічка
метеликів, що їм і ніч безмежна
не так, над самогубство вічна.
Ще може поцілунок твій помітять
берези в місяці над сном:
його крізь шепоти північні з квітня
передадуть фіялки знов.
29.1.49
ПРОЩАЛЬНИЙ ЧАС
При хмарі тихий місяця нарцис;
недолю жарову минає...
Де води не голублять рідний ліс,—
мого шептання вже немає.
Вже над березами рожев'я персня
від пальців вечора—мов дим.
Мовчу; хоч білий крик цвіте: збереться,
і ніжности вінок вернім!
Але надій посліплене каміння
ріка, затоплюючи, пестить.
І молода могила, сміхом винна,
дзеркалить, і як з вікон—хрестик.
Отам я схоронив любов некротку,
що вкинула кинджал до ставу...
пташини неба і листки до кроку
тоді в нещебеті згасають.
Піду, пустельник, по дощах нещастя;
спалають смутки в самоті.
Вже небо м'ятне—хиляться прощати
тобі тополі, як святі.
7.XI.49
ПЕРЕБОРЕННЯ
Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль—
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори березі
прихилишся під мідяне саме
ридання на стежки тверезі.
Ні ти не кинеш ластівкою вістки,
де тільки небо зве простити.
В ліси мовчання, з хмарою зміїсті
веде зневіра чорні сіті.
Це все обернеться в біди столисник,
бо папороттю крику сліпить.
Камінні двері скорбі ненависні;
з життя: бджола і цвіт—пилинник.
Прощай! твій поцілунок, помсти перстень,
чуття до крапельки поранив.
А серце стрепенуло з крил нестерпність,
і слуха квітники від храмів.