Вседержитель неба в смерть розп'явшись,—
нас від пекла відгородить!...
Вже і вигляд сонця: ніби справжній
камінь при безодні—гробі.
Знаймо, браття скорбі: "це за мене,
від геєни, в небо сикуп."
Кладення огню і світла меркне;
з трепету сузір'я никнуть...
тронному Отцеві хрест прилюдний
і видима смерть синовня—
страшно блискавками болю в груди
падаючи, рани вносять.
Вся змінилась тканями вселенна—
вся в крові, з хреста пролитій,
і від муки Божої стенеться:
до ридання білокрилих.
Бо невисловимо гірш від смерти —
бачити, як сина мучать:
зганьблений і цвяхами роздертий;
жертва на всесвітніх кручах.
Там, звисаючи в німе страждання
вже конає, вже погибель!..
Кожна мить—як вічність нескричанна:
полумям на тіло блідне.
Все каратись, на безкрайній розпач
капель крови: всіх, безкрайній.
Гинучи, з нестерпністю боровся,
змирено, безгрішний страдник.
Мучення горюче, все до іскри —
вже в нищимості пожежній:
люто! вбивчою бідою в звірській
вигадці—взялось над межі...
і стерзала пламенна кривавість
думи Отці!—в круг терновий,
ранами розп'яття грізно рвавши
серце через смертний просвіт.
Стан жахний довічно збережеться
ніби в звід сузірно влившись:
претерпіння Божого!... з блаженства—
в скорб, до згадок янголиних.
Хоч ніколи не збагнуть! ніколи,
ні земля, ні небо щирі,
болю Отчого: з лілей іконних—
церкву, як сім'ю, примирить.
26.VIII.69
ПРОТИСТАВНИЙ ДОСВІТ
Відскорбів туман, і страх відхмаривсь;
і крізь морові завіси —
звід соняшниковіє! із брами
видно висхід благовісний.
Що то? племена світил родились?..
— брате, ні! —то мирне царство.
Радо, проти розсварів кадильних,
корогвою серце вбралось.
Чи над скринями алмазів—згода?..
— брате, ні! князі замкнулись.
Там сатаніїла барвлять в одяг
влади: гибеллю обкутий.
Чи в оселях привітались вікна?..
— брате, денна ніч аж пеклить!
Густо змії стебляться з проквіття
пащами: в грядки вселенські.
Празник строєно,—в тяготи жорна,—
з ланцюгом на смирних душах.
Мудреці ж свої в кістках ворожать;
книги тьми втесавши, сушать.
Як нам царство з вівтаря стрічати?..
— брате мій! пряди терпіння:
ниткою огню і криці вчасне! —
в просвіт чаші преклонімся.
Близько: проти змієдійства ночі,
киданого з крил набрезклих,—
близько: тисяча берез пророчить,
як псалтир свічний, над берег.
27.VIII.69
Гори замкнуто; ключів нікому! —
білий здогад про святиню.
Хто підняти корогву церковну
в хресному обході встигнув?
Стануть: стукати в дверні заліза,
а відтіль ченці крилаті.
Хто, від поля, їх кереї визнав—
сніжні, з полум'я на варті?
Серце в кайданах! а не губитись
від страсних пелюсток воску.
Кров'ю всіх сузір'їв літописних
вислів дано в скорб високу.
Поклонись при голубах чернечих;
а про череп свій забути.
Відімкнулись гори! світ—невечір:
мов кіот Мадонни в будні.
То зневажмо визвірства пустині,
хоч, вінцями грізні, змучать.
Близько час огненний хліб святити:
правді—на поклінних учтах.
28.VIII.69
РІД
Рід не знає в смертницькому крузі—
дня найтяжчого зідхання.
Дух над перекладиною, в зустріч
болю: до хреста стенався.
І розкрилля з неба голубині
в жеврій світотвір торкнули.
Над ридання материнські бившись
при розп'ятті—правді скутій.
Як світиллями збагріли рани,—
їхня кров нам незбагненна.
Дух: на грудях витерпів, прийнявши
муку! люблячи, як неня.
Чудо: в світотворі відродилась
білоогненна прозорість.
І від царства чашею неділя —
рід земний, мов зірка, кормить.
Біля вікон пошепки берези
в німбі мріють, як прочани...
бистрий океан! ти—милосердник;
Дух вітає: кров вінчати.
29.УИІ.69
І
Зводяться проти човна димучі,
грозячи, вали з-за чайок.
Так закляттями ревли в нелюдстві
юрми з подумів сірчаних.
Збичувати під ганьбу набігли,
чорнячи, як змії в поніч —
Судію: хто лебедів обітниць
любить і калік дзвіночних.
Юрби—з побиття криваво мучать,
обплювавши в сміхах диких—
Судію: чия рука могутня
лілії й зірки розвиднить.
Багряниця; трон; і вінчик терній
вістрями чоло поранив...
на брудній нарузі—муку стерпить
Цар небес, безгрішний страдник.
II
Пролітає в океані парус,
виростаннями стозірний.
І відгадує скарбнично справжню
путь, що суджена взоріти.
До дверей палкого життєтвору
яблуневий сад гойднувся;
що ні в мрію Брамса семигромну
не вцвітало! — буде в грудях.
Бо кладеться над істоти тайний
стрій: серед просторів діє.
Признача, як вишням розцвітати
і в вікно біліти рідне.
Всюди—прожиття через вселенні:
східці сили світлової.
Мов картина, що картину вселить
вірно в океанній волі.
А з верхів'я рушить, крізь обидві,
святість в обшир осіянний;
там блаженність Бога, там предвічність
провиду джерел і станів.
III
Кораблі прообразів і зорі
всіх—морями в крузі ринуть...
Складено з веселок нетривожних
кожному в свою хвилину.
І ніхто в священному безумстві
ввік не змріяв тіні навіть—
від багатства дня, що з смерти збудить,
де духовність Бога в з'явах.
Звідти всі збудовано зачини
жизности і світла всюди:
в серафічності речей незримій,
з рисами, що мусять збутись.
Понад споглядимий обрій тварний
визначаючи приходить:
одкровення—землю в небо брати;
з силами світил верховних.
ІУ
Скоро зменшиться снага джерельна,
в світотвір дарима: в глибність.
Враз на кругоході він здригнеться—
звоями пожеж відбігти.
Все згорить! а душі плоть новітню,
про безгрішні стави, вдягнуть.
Мов з криштальности огню і цвіту—
в вічності нетлінних яблунь.
Царство буде—церква всенебесна,
всеземна в родинні строї;
в храмі, що без тлінности кладеться
з волі Духа світляної.
Збір огню: громаддя речовинні
зсиплються з гілок сузір'їв.
Буде звід новий світати в стрічі,
від Ісуса—в зірці бистрій.
11,12,24.IX.69