Задовольнивши свою допитливість (якщо це справді була допитливість), вона опустила лорнета й знов спокійно задивилася на сцену, повернувши до мене, як і спочатку, свій профіль. Я ж усе так само не зводив з неї очей, хоч і цілком усвідомлював нечемну свою поведінку. І незабаром я побачив, як її голова поволі, ледь-ледь змінила положення; а ще за мить я переконався, що дама, удаючи, ніби дивиться на сцену, насправді зорить на мене. Чи й варто згадувати тут, як подіяла на мою полум'яну натуру така поведінка чарівної жінки.
Присвятивши розгляданню моєї особи чи не чверть години, чудовир предмет моєї пристрасті звернувся до джентльмена, що її супроводжував, і з того, як вони обоє, поки вона говорила, позирали на мене, я збагнув, що мова йде про мене.
Перемовившись зі своїм супутцем, мадам Лаланд ізнов обернулася до сцени й на кілька хвилин начебто зацікавилася виставою. Коли ж збігло цих кілька хвилин, я знов украй схвилювався, бо ж уздрів, що вона вдруге піднесла лорнета, який висів у неї при поясі, ще раз обернулася до мене й, нехтуючи нову хвилю пошепту, оглянула мене з голови до ніг із тим самим дивовижним супокоєм, який ще першого разу так захопив і потряс мене.
Ця незвичайна поведінка, остаточно закрутивши мені голову й довівши мою любов до справдешнього безумства, не так збентежила мене, як додала мені сміливості. Шаленство моє стало просто нестримне, і я забув геть усе, окрім її присутності, окрім величавої краси видіння перед моїми очима. Вибравши мить, коли увага публіки була начебто поглинута оперою, я нарешті вловив погляд мадам Лаланд і зразу ж уклонився їй — ледь-ледь, але так, що було помітно.
Вона густо зашарілась — тоді відвела очі — повільно та обережно роззирнулася, очевидно, бажаючи переконатись, чи мій зухвалий вчинок лишився непомічений,— а тоді нахилилася до джентльмена, що сидів поруч неї.
Я вже паленів од сорому за свою непристойну витівку й очікував незагайного скандалу, а тим часом у голові моїй миттєво й прикро промайнуло: завтрашній ранок, пістолети... Але тут-таки я з великою полегшею побачив, що дама лише мовчки передала своєму супутцеві програму; одначе хай читач бодай приблизно уявить собі мій подив — моє глибоке зачудування — шалене сум'яття в серці моїм і душі, коли дама зараз же, знов потайки роззирнувшись довкола, спрямувала просто на мене сяйливий свій погляд, а тоді з легкою усмішкою, що відкрила разок білосніжних зубів, два рази чітко й недвозначно, ствердно кивнула головою.
Неможливо, звісна річ, описати мою радість — мій захват — безмежний тріумф мого серця. Якщо хтось колись та губив розум від надміру щастя, то таким божевільцем на ту хвилину був я. Я любив. Це була моя перша любов — так я відчував. Це була любов щонайвища, якої не списати пером. Це була "любов з першого погляду" — із першого ж погляду її оцінено й розділено.
Так, розділено. Мені відповіли взаємністю. Як і навіщо міг би я засумніватися в цьому бодай на мить? Як інакше міг би витлумачити собі подібну поведінку з боку дами настільки прекрасної, багатої, настільки довершеної, безперечно освіченої та чудово вихованої, що посідає таке високе становище в суспільстві й гідна всілякої поваги та шани, якою, на моє несхитне переконання, була мадам Лаланд?
Так, вона полюбила мене — вона відгукнулась на палкий порив мого кохання поривом таким самим неусвідомленим — таким самим безоглядним — безкорисливим — відчайдушним — і таким самим цілковито безмірним, як і мій! Одначе цієї миті опустилась завіса — й урвала ці мої солодкі марення та роздуми. Глядачі повставали з місць, і враз почалося звичайне сум'яття. Покинувши Толбота без прощального слова, я силкувався і так і сяк пробитися ближче до мадам Лаланд. Але юрба не дала мені цього зробити, і я змушений був відмовитися від гонитви й попрямував додому, сумуючи, що не зумів бодай торкнутися крайчика її сукні, але тішачись думкою, що завтра Толбот відрекомендує мене їй за всіма правилами доброго тону.
Новий день нарешті настав, себто довга й стомлива ніч нетерплячого очікування зрештою змінилася світанком, а тоді забарними равликами поповзли понурі, нескінченні години до "першої дня". Але ж недарма подейкують, що й Стамбулові колись настане кінець,— тож настав він і для мого нелегкого ждання. Годинник вибив першу. Коли стих останній відлунок його бою, я увійшов до готелю Б. й спитав, чи можу бачити Толбота.
— Нема його,— відповів слуга — особистий Толботів лакей.
— Нема? — перепитав я, похитнувшись і позадкувавши на добрий десяток кроків.— Любий хлопче, цього аж ніяк, абсолютно не може бути. Містер Толбот є! Що ти хотів цим сказати?
— Нічого такого, пане,— тільки те, що містера Толбота немає вдома. Як тільки поснідав, так і подався в С, велівши сказати, що його не буде в місті весь тиждень.
Я так і скам'янів од жаху та гніву. Намагався щось сказати, але язик мене не слухався. Нарешті я крутнувся на закаблуках, мертвотно-блідий від люті, й пішов геть, подум-ки засилаючи все поріддя Толботів до щонайглибшої ями пекла. Очевидно було, що мій уважливий друг, il fanatico, геть забув про свою обіцянку — забув зразу ж, як пообіцяв. Ніколи він не був людиною слова. Та що тут удієш? Я притлумив, як міг, свою досаду й понуро побрів вулицею, марно розпитуючи про мадам Лаланд у кожного знайомого, хто тільки траплявся мені назустріч. З'ясувалось, що начулися про неї всі, багато хто знав її в обличчя, але в місті вона перебувала лише кілька тижнів, тож дуже мало було щасливців, котрі могли похвалитися знайомством із нею. І ця жменька людей, самі бувши ще малознайомі для неї, не могли чи не хотіли взяти на себе сміливість піти до неї з ранковим візитом тільки заради того, щоб мене відрекомендувати. Поки я, втративши всяку надію, стояв отак, розмовляючи з трьома приятелями все про той самий всепоглинаючий предмет моїх мрій, трапилося так, що сам предмет несподівано з'явився перед нами.
— А ось і вона, якщо це не сон! — вигукнув один із приятелів.
— На диво гарна! — вирік другий.
— Ангел на землю спустився! — мовив третій.
Я глянув: у відкритому екіпажі, що поволі їхав вулицею, до нас наближалося чарівне видіння, яке явилося мені в театрі, а поруч сиділа та молодша дама, що була тоді з нею в ложі.