Настя дивилася на Олексія, мов на образок. Який він гарний, начеб святий. Ця кучерява голова у тім обрямо-ванні білої постелі виглядала начеб в ореолі, з якою святих малюють. А який він бідний, сирота бездомний, та ще й підданець панський лютого Яреми. Вона бачила його, як тут перебував, вона чула від батька, як той перевертень знущається над православними. І такому у руки мав би попастися Олексій! Із того гарного козака мав би бути якийсь покойовий служка! Вона не раз бачила у тих панів з України, що до Львова приїздили, цілу юрбу таких нещасних синів України, одягнених у панську Ліберію з панським кольором. І.вона чула, як вони цвенькали по-польськи, хоч не були в силі тої мови вивчити. Вона чула від батька, як вони тайком у церкву заходили й молилися, заливаючись гіркими слізьми...
Олексій відкрив очі...
Ти ще тут, панночко... так коло мене всі томитесь... не знаю, як вам, таким добрим, за це віддячусь...
Хіба ж це мука? Я й так не сиджу без діла, а сидіти мені там при матусі чи тут, то все одно. Та я бачу, що тобі полегшало...
Чи ти, панночко, співаєш?
Чому ж би ні? Я люблю співати в церкві, а інколи то й в хаті заспіваю. Лише під час тих страшних днів небезпечно було співати, щоб біди з вулиці не накликати.
Я теж співав колись, та, либонь, мойому співанню буде тепер край, відколи ворожа куля груди наскрізь прошила... Так я тебе прошу, заспівай мені що-небудь... повесели мою душу, бо важкий смуток її пригнітає...
Чого ж тобі сумувати, козаче? Дасть Бог, подужаєш, на Україну вернешся. А там тепер ні панів, ні жидови нема. Та й не такий ти сирота бездомний, не такий безрідний, коли у тебе сестра є.
Є сестра, та господь знає, чи жива вона. Давно про неї не чував, відколи від пана втік.
Катруся називається, правда?
Олексій спаленів. Останки крові вийшли на лице, коли почув це дороге імення з уст другої людини... "Звідкіля вона це знає?"
Ні, вона Оксана зветься...
Бо... бо... як ти лежав у безтямі, то кілька разів це імення вишептав.
Невже ж? Мені, певно, щось таке приснилось...
Отож твоя сестра не Катруся?..— наступала Настя.— Так хто ж ця Катруся буде?
Олексій лише шепотів слова і тим дуже знемігся. Він знову заплющив очі й став засипляти.
Так Настя не довідалася досі, хто ця Катруся. Та вона мусить цього довідатись, довідається завтра...
Олексій, проспавшись, зовсім заспокоївся. Молодість допомогла йому, що з кожним днем ставав дужчий, прибувала сила й голос. Лікар дуже був удоволений. Тепер уже міг говорити тихим голосом, хоч ще не зважився повними грудьми віддихати, бо там його кололо.
І він надумався над тим, чи сказати тій добрій дівчині усю правду? Вона така для нього щира, може, вже полюбила його, нащо ж цю невинну душу зводити й робити їй якісь надії? Це був би великий гріх і невдячність за її добре, щире серце...
Тож одного дня, як були самі, він вернув до тої самої розмови.
— Ти, панночко, казала мені, що я, лежачи у безтямі, кілька, разів вишептав імення Катрусі. Знати тобі треба, що, падаючи поцілений кулею, коли мені здавалося, що вже минаюсь, у тій останній хвилі, я те саме імення виговорив. І коли я так мимоволі зрадився, так нічого мені таїти більше. Катруся — то моя дорога дівчина, яку я лишив на Україні, йдучи з гетьманом у похід.
Олексій помітив, що Настя від тих слів пополотніла на лиці, дуже стурбувалась і здержується силою волі, щоб не заплакати.
— Якщо вона тебе так любить, як ти її, то, певно, будете щасливі й Бог вас благословитиме...— проговорила насилу. Та видно було, що далі не видержить. Вона встала зараз і вийшла...
Не хотіла ні з ким стрінутись і пішла у свою кімнатку. Тут упала навколішки перед іконою богородиці, закрила лице долонями й стала судорожно плакати.
Настя полюбила Олексія. Сидячи біля його постелі, вона снувала золоті нитки майбутнього щастя, такі тонесенькі, що хіба вона сама могла' їх бачити. Мережила ними доріжки свого життя... Та ось ті ниточки від одного слова порвались, їх не стало, а остався сердешний біль по втраті того вимріяного щастя... Чи ту якусь незвісну їй Катрусю проклинати, що їй, сердешній, в дорогу влазить? Ні! Це було б нечесно, не по-християнськи. Катруся перше засіла в серце козака. Коли б вона відбила їй любого, то Катруся була б у праві її проклинати. Ні! Вона цього не зробить, бо це було б погано. Хай кохаються й живуть щасливо, хай уже її серце карається, кривавиться, що так нерозважно полюбило... Та вона того ні перед ким не зрадить, не відкриє нікому своєї тайни, навіть перед матусею, ні... Така любов була б грішна...
Олексій щораз приходив до здоров'я. Прибувала сила. Хотілося їсти. Вже міг сам підвестись, сідати, а далі вже вставав і проходжувався. Красовські з того дуже раділи. Лікар щораз рідше навідувався. Був удоволений і залюбки розмовляв з Олексієм, а перед Красовським повторяв: "Зер шин, вірд гезунд!" 1
Олексій рад був знати, що з гетьманом. Він знав, що військо пішло на Замостя, та ніхто ще не знав, що далі.
Його навідував частенько Захарій Хмельницький, а далі попрощав його й потяг за військом. Тут не було вже для нього роботи.
1 Дуже добре, буде здоров'я! (Нім.)
Олексій рвався їхати з ним, та німець не дозволив. Олексій могтиме їхати аж весною, бо тепер під глибоку осінь не пригожа для хворого пора. Олексій не був з цього радий. Його тягло у Чигирин, мов магнітом. Тепер, по від'їзді Захарія, почув себе дуже самітним, покиненим, хоч і між добрими людьми, та у поневоленім городі, а він уже привик віддихати повітрям вольної землі. Про те, щоб тут зимувати, й говорити собі не давав.
Одного дня, вже при кінці листопада почув Олексій у сінях якийсь гамір. Почулося мірове військове ступання. Аж відразу відчинилися двері — і в хату ввійшов молодий козак у кожусі.
— Здоров, Олексію-, здоров, братику! — гукнув від порога.
' Це був Тиміш Хмельниченко. Він кріпко обняв Олексія, трохи його не задушив, аж дух заперло. Олексій дуже зрадів.
— Здоров, братику, побратиме, та пробі! Не задави мене. Я вже не той Олексій, що був колись, а наче порохнява верба... Бачиш, що з мене зробилось?
Він сумно похитав головою...
— Вибач мені, Олексію, я на радощах і забув, що тебе хвороба виснажила дотла...