Подорож відбувалася без пригоди, дуже швидко. По дорозі, коли того було треба, перемінювали коней, поки не здогонили валки з набором.
Тепер, Олексію, як собі хочеш: або їдь далі, як і досі, швидко сам, або волочись зі мною поволі. Я вже валки покинути не можу. Я поступив до Львова без відома батька. Добре, що валку застав цілу, а то досталось би мені від батька на горіхи... Як тобі пильно у Чигирин, то їдь. Дам тобі добрих товаришів, а ти вже стоїш на своїх ногах і даси собі раду.
Ні, мій друже, я вже тебе не лишу, і хоч поволі поїдемо, та разом.
Тиміш вибирав найближчу дорогу. Тепер нападало снігу й можна було їхати саньми. Олексій почував себе з кожною дниною краще...
Доїхали щасливо до Чигирина. Цей город призначив гетьман на свою столицю. Не міг з тим городом розстатися і не проміняв його на Київ. Тут почував себе гетьман безпечніше. Він знав, що з усіх боків чатує на нього зрада. Треба її було кожної хвилі сподіватись, а причає-ний ворог далеко небезпечніший, як явний. Гетьман знав, що призначена була від панів велика нагорода на його голову. Уся козацька історія повчала його, що мимо віднесених побід його становисько непевне. Леда хвиля може підійти заплачений злочинець, може з'явитись який самозванець до гетьманської булави, котрий може під-бунтувати чернь, а такий, певно, знайде підтримку з Польщі...
УСПІШНИЙ ЛІК
Годі передати словами ті почування, які зворушили душу Олексія, коли в'їздив у Чигирин. Цей город став йому рідним. Про Лубни згадував, наче про якийсь томлячий сон, в котрім людина втікає перед чимсь страшним, а ноги, мов олов'яні, грузнуть в землю і не можна їх" витягти.
Тут знайшов щастя, тут розпочалася весна його життя. Думаючи під час подорожі про Чигирин, він не звертав уваги на ті зміни, котрі скрізь по Україні у вічі кидались. Чим ближче Чигирина, тим більше хвилювався. А далі й не чув, про що до нього Тиміш говорив. Тимошеві було дуже смішно з того, бо таких почувань він ще не мав і не розумів їх. Нарешті в'їхали в город і тут розсталися. Тиміш поїхав з валкою у замок, а Олексій попрямував до Серпанків. Нічого тут за той час не.змінилося. Так само чути було в робітні стукітню й шурчання пили, як і колись. Коляска станула перед воротами. Козак, що супроводжував Олексія, помагав йому розкутатися з кожухів. Відразу у робітні стало тихо, бо закалатали на обід. Челядь сунула у хату. Всі пізнали Олексія й щиро його вітали. Поки зайшов у хату, то вже всі знали про його приїзд.
Застав усю сім'ю за обідом.
Здорові були, доброго дня бажаю! — заговорив від порога.
Олексій! — скрикнули всі. Катруся, не ждучи, поки з батьками привітається, кинулась йому на шию і стала палко цілувати. Із зворушення не в силі була промовити слова. Усі дивилися залюбки, як та гарна, струнка дівчина, мов в'юча ростинка, обвилася руками довкруги шиї гарного козака. Олексій цілував її ніжно й пригортав до себе. Почув, що з великого зворушення слабне, пригадав собі свою неміч. Йому зашуміло в голові, поблід на лиці, голова у нього-закрутилась.
Помітив це старий Серпанка:
— Годі, Катрусю, лиши його, дитино, він знеможений... Олексій, заточуючись, мов п'яний, присів на ослоні,
йому здавалося, що зомліє і впаде.
Я лиш що з того світу вернувся,— заговорив слабим голосом.
Що з тобою, мій соколе? — спитала затривожена Катруся.
— Про твою лригоду ми чували,— каже старий,— та тобі, Катрусю, нічого не говорили. Та ти не тривожся, коли він між нами, то певно, не дамо йому загинути.
Зараз повели його в кімнати й поклали в постелю, і він зараз заснув. Катруся не перестала тривожитися за Олексія. Таким вона його ще ніколи не бачила. Причини його немочі вона не знала. Про все довідається потому, бо тепер Олексій заснув.
Вістка про поворот Корнієнка рознеслася блискавкою по городу. Всі його знали, і кожному хотілося його привітати. У Серпанків не замикалися двері через кілька днів. А потім стали знайомі заходити вечорами, і тоді Олексій розказував про свої переживання, про подвиги гетьмана, розказував як очевидець.
Чигиринці вважали гетьмана за свого, і вони гордилися тим, що з Чигирина вийшов чоловік, славний на всю Україну...
Для Олексія розпочалося нове щасливе життя.
Серпанки ладилися до весілля, дожидали лише повороту гетьмана, бо без нього не можна-.. Олексій немало зрадів, коли попробував свого голосу й переконався, що йог.о не втратив. Знову взявся за бандуру й звеселяв гостей Серпанки.
А Катруся? Вона була дуже щаслива. Виходить заміж за гарного доброго козака, та не лиш ученого, а ще й лицаря, що не вагу вав свого життя за Україну, вмів орудувати не лише пером по папері, а й шаблею.
Усім було весело, одна Настя ходила сумна, бо про Панаса, відколи виїхав з Чигирина, не, було вістки.
Даремно її умовляла Катруся та потішала, як могла.
Годі, Настю, сумувати, Бог зна, що собі вигадувати... Моє серце віщує, що й твій Панас верне живий та здоровий. От скільки хлопців наших пішло в козаки... верне військо з паном гетьманом, вернуть і вони.
Невелика з того для мене потіха... Пропали й вони, й мій козак не вернеться більше... Що й говорити! Ти, Катрусю, щаслива, твій Олексій вернувся...— вона припала до Катрусі, обняла її за шию й стала гірко плакати.
Така вже моя сирітська доля... не була щаслива змалку, не буду й до останку...
Годі тобі, посестро, на сиріцтво жалітись — у нас тобі добре, а мої батьки — мов рідні для тебе...
Моя, Катрусю, люба, ти цього не можеш зрозуміти, бо ти у батьків, це лише сирота зрозуміє, що материнського серця ніхто нічим не заступить... Та я, пізнавши мого
Панаса, надіялась, що він для мене буде й батьком і матір'ю, усім... Та не так було мені на долі написано... Другого я не полюблю, значиться, що до сивої коси сиротою остану...
Не турбуйсь, не побивайсь, моя сердешна. Кажу тобі, що вернуть з гетьманом козаки, верне й твій Панас здоровий і зі славою...
Що ж діяти?! Це в Божих руках, а для мене лишиться любий спомин і слава, що полюбила гарного козака, що поліг за Україну...
Олексій не знав, куди Панас дівся. Йшов разом на Запорожжя, там взяли його зараз до майстерні вози робити. Потім уже нічого про нього не чував.