Покрова мене заступить. А втім, у нашій канцелярії нема
такого молодого, щоб так говорив по-латині, як я, і
по-польськи теж. ,
— Ну, по-латині ти говориш добре, та з польщиною ти не висувайся, бо зараз пізнають, який ти поляк. Ну, гаразд! Іди з богом, коли наперся. Зразу буде велика штука через мур пе екрастись.
— Це мені не буде важко. Ось я помітив, що перед Галицькою брамою товпляться люде з передмістя, щоб у городі захиститись. Між них піду і, певно, перепхаюсь в гурті.
Як будеш за мурами, йди між православних. Розпитай там за старшину Ставропігійського братства Петра Красовського. То мій знайомий. А втім, ти його знаєш теж, бо ми обидва були у нього, коли верталися з Варшави. Дам тобі до нього листа. Та ні, не дам, бо коли б у тебе такого листа знайшли, то не жити б тобі більше. Я тобі краще дам інший знак...
Не знайдуть у мене нічого і навіть чіпати не будуть. Ось я зараз покажусь, хто я буду.
Він вийшов на свою квартиру, таки біля гетьманської, забарився довший час, а опісля станув перед гетьманом молодий бернардинський монах, підперезаний білим шнурком, з якого звисали чотки.
Голова була низько обстрижена з плішем на голові. Він склонився перед гетьманом:
Landetur Jesus Christus! 1 Гетьман аж руками сплеснув:
Де ти, Олексію, навчився так миттю перекидатись?
— В академії, в бурсі. Ми грали різні містерії та вигадували усячину, мені це не першина...
— А де ти цей одяг роздобув?
1 Слава І су су Христу! (Лат.)
Як ми йшли сюди, козаки під Збаражем піймали якогось бернардина і повісили. Я подумав собі зараз, що під Львовом така ряса може придатись, і я купив собі її у козаків. За золотого продали мені цілого бернардина, лише без тіла.
Так гляди ж, хлопче, не дай пійматись. Напиши собі зараз пропуск, і я підпишу, та мою гетьманську печатку приб'ю, а без того, то й свої тебе повісять, поки у город зайдеш. Ти у Красовеького бував зі мною, то, певно, тебе пізнає. Йди, сину, хай тебе божа мати захищає.
За хвилю Корніенко держав гетьманське письмр в руці і вийшов з гетьманської квартири. Та нелегко було перебратись через лінію. Усюди сновигали чети і щохвиля задержували його і пильно придивлялись.
Вже пізним вечером добрався до босацької хвіртки. До сторожі заговорив по-латині. Його не зрозуміли. Тоді він став мішати польські слова, прикидаючись чужинцем. Прикликали коменданта, котрий трохи знав латину. Перед ним сказав, що йде з Замостя, та хіба чудові приписати можна, що сюди дОбрався. За нього багато говорила його монаша одежа.
А чому ти, патре, не пішов прямо до бернардинського кляштору?
А хіба ж я знаю, де він? Я тут перший раз в життю. Врешті, знаєте, що Львів обложений з усіх боків, і я щасливий, що сюди попав та не наскочив на яку ворожу чету. Я думаю, що з города легше прийдеться до монастиря дістатись.
— А що там у світі чувати?
— Примае збирає велике військо на ребелянтів. Йде багато шляхти й німецькі наємники.
Його зараз пропустили через хвіртку. Олексій надів на голову каптур, так що ледве трохи лиця було видно. Він зараз пішов у город, і сторожа стратила його з очей. Пішов у сутіні до знайомого йому дому на Бляхарську вулицю. Станув в кутку надумуючись, чи застукати у двері, чи ждати, аж хтось йтиме. Стукати не зважився. Та недовго прийшлось ждати, як закрутився ключ у воротах, вони відчинились, і якась стать вийшла з сіней. Олексій проховзнувся попри неї, мов в'юн, і опинився на тьмявім подвір'ї. Браму знову замкнено ключем. Тепер Олексій не знав, що йому робити. Став обережно ступати попід стіну, аж натрапив на людину, котра перелякалась і спитала:
— Хто тут?
Олексій зміркував, що питаючий відскочив від нього у другий бік.
— В ім'я Христа Спаса, проведи мене, брате, до пана Петра Красовеького, я приходжу по пильному ділу,— вишептав.
Той не питав уже більше нічого, взяв Олексія за руку і повів його вузькими сіньми. Потім пішли східцями вдолину, аж Олексій побачив крізь щілину світло. Він поміркував, що знаходиться у підземеллі. Нарешті провід-
ник відчинив двері і пустив його всередину, а сам вернувся, не оглядаючись. Олексій не міг зразу відкрити очей, світло його разило. Аж згодом міг дивитись і приступив до столу. Побачив, що зайшов до якогось купецького магазину, бо попід стінами стояли скрині різної величини. При довгім столі на ослонах сиділи старші люди. Між ними пізнав Красовського. Усі дивилися на нього збентежені, звідкіля взявся тут бернардин. Олексій приступив до Красовського і вклонився:
Кланяюсь вашмосцям і привіт від пана гетьмана Хмельницького приношу.
Хто ти будеш? — спитало кілька голосів відразу гнівно.
Олексій зсунув каптур з голови.
Не лякайтесь мене, вашмосці, а вашмость пане Красовський, нагадай собі, як я гостював у вашій домівці, вертаючися з паном Хмельницьким з Варшави. Я його канцелярист і похресник, може, мене і пізнаєте? Я Олексій Корнієнко...— Він показав Красовському свій пропуск з печаткою і підписом Хмельницького.
По голосі тепер тебе пізнаю, сину, а так гадав зразу, що чорт бернардина приніс на нашу загибель.
Тепер обступили Корнієнка усі і стали розпитувати.
— Пан гетьман усіх поздоровляє...
— А коли візьме город? Коли освободить нас із важкої кормиги?
Олексій не знав, що на це відповісти, бо він знав, що гетьман не спішиться города брати. Та не хотів бідним людям віднімати надії.
Усе в божих руках, г я цього не знаю. Мене прислав сюди пан гетьман, щоб роздивитися та дізнатися, що поляки замишляють? Як від вас, панове, чого довідаюсь, то радо послухаю і гетьманові передам.
Що ж ми знаємо? Піди, козаче, до котрого-небудь костьола, то почуєш на казанні. Наша ціла турбота під цю пору в тому, щоб наше життя захистити. На нас страшно ляхи і жиди насідають. Що ми терпимо, то один Бог відає. Та ми раді б від тебе почути про нашу справу, про подвиги і побіди пана гетьмана. Розкажи, голубе, та повесели душу.
Олексій став усе докладно розказувати, а братчики слухали його з б'ючим серцем.
— Будь моїм гостем, козаче, і ходи до мене, тут нам годі довше задержуватись.
— Стали розходитись. Красовський узяв Олексія за руку і повів навпомацки такими крутими вузькими переходами, мов у якому лабіринті. Нелегко було неосвідомлено-му визнатись.