була досить кмітлива. Усміхнувшись, вона з показною жвавістю прошепотіла:
— Щиро дякую!
— Е, ні,— сказав я з агресивною чемністю. — То я мушу тобі дякувати. Запала мовчанка. Я був би ідіотом, якби й далі намагався добути бодай
крихту інформації, тож мусив залишити машину.
— Послухай, Олівере,— гукнула вона. — Наступного вівторка ми граємо в теніс?
Я був радий, що вона це запропонувала, й не зумів приховати своїх почуттів.
— Але ж це аж за тиждень. Чому нам не зіграти раніше?
— Бо я буду в Клівленді,— пояснила Марсі.
— Увесь цей час? — запитав я недовірливо. — Ніхто до Клівленда на цілий тиждень не їздить.
— Позбудься свого східного снобізму, мій друже. Я зателефоную тобі в понеділок увечері, щоб домовитися про час. На добраніч, любий принце.
Таксі рушило далі.
Коли я відмикав уже третій замок, мене почало брати зло. Що все це, в біса, означає?
І хто вона, в біса, така?
12
— Хай йому чорт, щось вона приховує.
— Як ви гадаєте, що? — запитав лікар Лондон.
Щоразу, коли я робив якесь просте припущення, він вимагав польоту фантазії. Тим часом навіть Фрейд описував концепцію, що називається "Реальність"!
— Бачте, лікарю, це не маячня. Марсі Неш мене дурить! —Хм!
Він не запитав, чому я так хвилююся через особу, з якою лише щойно познайомився. Сам себе я про це запитував багато разів і пояснював це тим, що просто не хочу програвати Марсі в грі, хоч би якою та гра була.
Потім я терпляче, в подробицях, розповів лікареві, що я виявив. Я попросив Аніту, свою дуже старанну секретарку, знайти Марсі по телефону. ("Просто привітайся з нею",— дав я їй вказівку.) Де вона могла зупинитися, я, звичайно, сказати не міг. Та коли йшлося про те, щоб розшукати людину, Аніта не мала собі рівних.
У фірмі Біннендейла, куди вона передовсім зателефонувала, її запевнили, що серед їхнього персоналу Марсі Неш немає. Але Аніту це не зупинило. Вона обдзвонила всі готелі Клівленда та його фешенебельних передмість. Виявивши, що в жодному з них Марсі Неш не проживає, вона обдзвонила всі мотелі та турбази. Все марно. У Клівленді панни, пані чи мадам Марсі Неш не було. Отже, вона брехуха і перебуває десь зовсім в іншому місці, що й треба було довести.
— Якого ж ви дійшли ... висновку? — сповільна запитав доктор.
— Але ж таке припущення не безпідставне,— швидко сказав я.
Він не заперечував. Розмова була щира, і я рішуче висловив те, про що думав протягом усього дня.
— По-перше, цілком очевидно, що вона з кимось любиться-кохається. Це єдине пояснення, чому вона не дала мені ні своєї адреси, ні номера телефону. Може, навіть, вона заміжня.
— Тоді навіщо їй з вами зустрічатися?
Господи, який же цей лікар Лондон наївний. Або відстав від часу, або іронізує.
— Не знаю. Згідно з тим що я читав, ми живемо у вільний вік. Можливо, вони домовилися "припинити" їхні взаємини.
— Але якщо вона вільна, як ви кажете, чому ж вона просто не виклала вам усього, як є?
— У тім-то й парадокс. Я вважаю, що Марсі за тридцять, хоча виглядає вона далеко молодшою. А це означає, що вона, як і я, продукт шістдесятих років. Подібні речі на той час не були вільними, як нині. Отже, дівчата її покоління все-таки більше потаємні, ніж відверті. Кажуть тобі, що поїдуть до Клівленда, а самі приємно бавлять час на Бермудах.
— Ви так вважаєте?
— Послухайте, це можуть бути Барбадоси, але я певен, що вона бавить час із хлопцем, живе з ним. Може, він її чоловік, а може, й ні.
— А ви гніваєтеся...
Аби побачити, що я гніваюся, не треба було бути психіатром.
— Бо вона не була зі мною щира, хай йому грець!
Цікаво, чи почув мій вибух гніву пацієнт, який чекав у приймальні, перегортаючи стару газету "Нью-Йоркер".
Кілька секунд я помовчав, розмірковуючи. Чому я так розхвилювався, переконуючи лікаря, що не хвилююся?
— Господи, мені жаль будь-кого, хто потрапив під вплив такого лицеміра. Пауза.
— Хто потрапив під вплив? — запитав лікар Лондон, використовуючи проти мене моє власне формулювання.
— Ні,— засміявся я. — Під вплив я не потрапив. Я волів би не просто викинути її з голови, а надіслати їй телеграму й порадити забиратися під три чорти.
Знову настала пауза.
— Але зробити цього ніяк, бо я не знаю її адреси,— зізнався я.
Я бачив якийсь сон, коли мене, бий його лиха година, розбудив телефонний дзвінок.
— Вітання-шанування! Я тебе розбудила, потурбувала чи просто порушую твій спокій? — почув я у слухавці веселий голос панни Марсі Неш.
Підтекст її запитання був зрозумілий: чи я весело бавлю собі час, а чи жду по-собачому на її дзвінок.
— Що я роблю — ясно як день,— сказав я, злегка натякаючи, що захоплений трохи зненацька. — Звідки ти, в біса, дзвониш?
— З аеропорту,— відповіла вона, ніби це й справді було так.
— З ким ти? — якомога недбаліше запитав я, мавши надію, що вона втратить пильність.
— З кількома стомленими діловими людьми,— сказала вона. Б'юся об заклад, діло в неї було страх тяжке.
— Ну як, ти засмагла? — поцікавився я.
— Що? — перепитала вона. — Гей, Баррете, ти ревнуєш? Збери докупи думки і скажи — ми граємо завтра вранці у теніс?
Я зирнув на годинник, що лежав на столі. Була майже перша година ночі.
— Зараз уже ранок,— сказав я, вражений тим, що вона зважилася розбудити мене після того, чим займалася цілий тиждень. Тим, що не спіймалася, відповідаючи на мої підступні запитання. І тим, що таємниця й далі залишається таємницею.
— Отже, ми граємо о шостій годині? — повторила вона своє запитання. — Так чи ні?
Протягом кількох міні-секунд я багато про що встиг подумати. Чого, в біса, їй, провівши весело час у тропіках, забаглося грати в таку рань у теніс? Чому б їй не пограти з "сусідкою", з якою вони мешкають в одній кімнаті? Чи ж я її тренер? Мабуть, її коханцеві конче треба снідати зі своєю дружиною? Що ж до мене, то треба відмовитися й лягати спати.
— Гаразд, граємо,— сказав я.
Це було не зовсім те, що я мав намір сказати.
Я розгромив Марсі вщент. Вранці на тенісному майданчику я був цілком безжалісний, безсловесний (якщо не рахувати слів: "Ти готова?") і злий, як чорт. Додайте до цього, що гра їй не зовсім давалася. Виглядала Марсі блідуватою. Може, на Бермудах стояла дощова погода? Чи, може, вона забагато часу провела у приміщенні? Ні, це мені було ні до чого.