Його накрили золотистими чепраками до ранку.
Того вечора полководці боялися потрапляти царю на очі.
У таборі всю ніч стояла тиша, яка буває, коли лежить покійник.
Тієї ночі Дарію знову (вкотре!) приснився Сірак, сак із берегів Яксарту. Він шкірив зуби і, як завжди, поляскував батогом себе по халявах розлізлих сап'янців.
– Тобі чого? – запитав Дарій.
– Я прийшов тобі поспівчувати, – раптом сказав сак Сірак. – Чув, що в тебе пропав кінь.
– Це ти… ти мене завів у таку пустку, де й коні не витримують, – спалахнув Дарій. – Я велю тебе знищити!
– Ти вже мене раз знищив, а вдруге знищити людину не можна, – сказав Сірак. – Я завів тебе в таку пустку, де не витримують коні. А тепер поведу тебе туди, де не витримують і люди.
"Сон віщий, – думав Дарій, прокинувшись. – Далі буде гірше".
Відчував кволість у всьому тілі, сон не освіжив його, а знесилив. Важко звівся і подумав, що й сьогодні почнеться те, що вчора, позавчора, – безплідне бігання за скіфами.
За сніданком йому доповіли, що зник старший конюх.
Втік? Відчув вину за Вірного? Але куди він утече в цих степах? Велівши схопити його особистих конюхів, Дарій вийшов із шатра і попрямував до коня, що лежав з ночі, накритий чепраками. Слуги при його наближенні зняли чепраки. Дарій постояв якусь мить, дивлячись на вишкірену морду коня, і думав про ту неславу, яка ще чекає його попереду. "Сон зле мені віщує, – подумав він, – сьогодні погано коням, а завтра те чекає людей".
А Вірного було жаль. Як було жаль Вірного!
Дарій опустився на одне коліно біля голови коня, торкнувся рукою його вуха і шепнув: "Я відправлю тебе на той світ з усіма почестями, як найзнатнішого з усіх коней. Ти будеш на тім світі найзнатнішим конем, і сам бог неба, осяйний Ахурамазда, їздитиме на тобі".
І заворушилося військо, як мурашник.
Тисячі і тисячі вершників, кращих вершників царя, довбали акінаками яму для царського коня. Усім не вистачало місця, і довбати суху, затверділу землю підходили по черзі. І ті, кому вдалося хоч раз колупнути, пишалися потім честю великою – для царського коня яму довбали!
А коли яма була готова і її добре висушило сонце, дно заслали травою, а поверх неї поклали чепраки. Тоді "безсмертні" на своїх поясах, котрі вони посточували один до одного, опустили у яму Вірного. Конюхам, які з того ранку були під стражею, розв'язали руки і веліли стрибати в яму. І вони покірно пострибали і приготували коня в далеку дорогу на той світ: наділи на нього найкраще царське сідло, загнуздали його в золоту вуздечку, передні ноги коневі зламали під груди, а задні під живіт, і зверху здавалось, що Вірний мчить кудись землею. Потім розчесали гриву, поклали біля голови коня мішок із зерном і другий, вологий, з водою.
І застигли приречені конюхи в поховальній ямі царського коня: двоє біля голови, двоє позаду. Знали конюхи, що з ями їм уже немає путі, адже вони, конюхи, мусять оберігати царського коня і на тім світі. Але були спокійні: хоч на цім світі й скінчилися їхні дороги, але там, на небі, в обителі Ахурамазди, їх чекає вічне щасливе життя.
Тоді до ями підійшов білий старець, атраван Ахурамазди, і почав читати молитви, в яких вихваляв доблесть царського коня, який з волі творця Ахурамазди привів свого господаря на перський трон.
– О царський коню! – звівши руки до неба, шамкотів атраван. – Бачу, як летиш ти, найдоблесніший з усіх коней, на небо, чую, як лунко, як радісно ти іржеш, найзнатніший з усіх коней, зустрічаючи творця Ахурамазду! Ми, маленькі люди з цього світу, ніколи не забудемо тебе, найславетніший з усіх коней!
Нахилившись до ями, атраван напучував конюхів:
– Ви – щасливці, адже вам випала найбільша честь супроводжувати на небо царського коня. Бережіть його, годуйте відбірним зерном, напувайте джерельною водою і бережіть царського коня дужче, аніж себе. Ідіть на той світ, конюхи, ідіть!
Ледве вигукнув ці слова атраван, як до ями підбігло кілька воїнів, змахнули списами, і конюхи попадали, проштрикнуті наскрізь.
– Царський кінь полетів на небо! – раптом закричав атраван і звів руки до голубого неба, в якому непорушно застигло пекуче сонце. – Бачу, як він летить! Бачу!.. Загортайте його яму пошвидше, він уже летить!..
Кожний із воїнів узяв пригорщу землі і висипав її на царського коня, і яма швидко була засипана. І взяли тоді воїни ще по одній пригорщі землі, і виріс високий горб над ямою з царським конем. Дарію підвели іншого коня в золотій узді, він востаннє глянув на могилу Вірного, тяжко зітхнув і важко сів у сідло.
Розділ дев'ятий
Табір на березі ріки Оар
А хіба йому було коли-небудь легко?
Біля озера-моря, званого тут Меотідою[33], на березі річки Оар[34], Дарій велів будувати укріплення. Рухатись далі на схід, женучись за невловимими скіфами, було вже нерозумно.
Більше того – небезпечно. Ослаблому війську потрібний був перепочинок – двадцять один день безупинної гонитви за привидами вимотали його вкрай. А чимдалі на схід, тим пустельнішими та безводнішими ставали місця, і Дарій нарешті переконався, що тутешні саки не втікають від нього, ні. Їхній скіфарх – ватажок-проводир – нарочито водить його за собою, водить, глумлячись з нього, царя царів, водить, бо така в нього задумка – у відкритому бою він персів не здолає. А ось поповодивши їх мертвими краями, виснаживши до краю вершників і коней – вибере зручний час і тоді вдарить усією своєю силою. А попереду, скільки сягало око, простилалась пустка – гола, спечена сонцем і висушена гарячими вітрами мертва земля, солонці, закам'яніла твердь. Та – піски. Лише де-де стирчать кущики немічного полину. І всюди біліють ребра та черепи якихось тварин. Рухатись далі такою пусткою – то вже вірна загибель, бо військо його – колись грізне та непереможне – тримається вже з останніх сил. Владика сам бачив, як вершники падали з коней на гарячу землю і, намотавши на руки повіддя, миттю засинали важким сном. І це ті вершники – гордість і слава його війська! Піхота ледве-ледве плелась в хвості, діставшись табору, теж падала на гарячу землю, як мертва. Останні ж загони так і не доходили – їх десь знищували кочовики. Та й небезпечно заходити в глиб чужої країни, маючи в своєму тилу нерозгромлену її воєнну силу. Ні, треба було ставати табором, подальша гонитва просто загубить його військо. Ось чому Дарій велів Мегабазу будувати на березі ріки Оар укріплення. Велів, все ще гаразд не розуміючи, для чого вони йому і скільки днів він буде відсиджуватися за ними. Але війську потрібний був перепочинок, а укріплення мали захистити його від раптової навали степовиків, котрі, водячи за собою персів, день від дня ставали все нахабнішими і зухвалішими. А в сміливості їм не відмовиш, особливо їхній кінноті. Вона мобільніша за перську, бо її не обтяжує ані піхота, ані обози, які геть уповільнюють рух перської орди. А відірватися від обозів військо не може – обози того ж дня опиняться в руках кочовиків. До всього ж скіфи краще знають місцевість, це теж дає їм чималу перевагу, у них вдосталь паші для коней і харчу для вершників, не кажучи вже про воду. До всього ж, як виявив похід, перська кіннота без підтримки піхоти не може протистояти ураганній навалі скіфських вершників. Недарма ж цей край звано землею Вершників з Луками. Ще жодної сутички не виграла перська кіннота у скіфської: царські вершники – славетні вершники! – махнувши на свою славу і гордість, на очах у свого владики втікали від тутешніх вершників з луками, втікали до своєї піхоти, при допомозі якої тільки й могли вони зупинити противника. А скіфи, прогнавши перську кінноту, відразу ж повертали назад. Чому? Царські полководці не знаходили відповіді, тоді як Дарій все розумів: очевидно, бій з основними силами його ще не входить у задуми кочовиків. І це насторожувало, злило і гнівило владику. Жах! Ганьба! Дарій вдавав, що не бачить, як майже кожна, бодай і дрібна сутичка із степовиками закінчується втечею його загонів. Тільки піхота й рятує. Ганьба! Заплющити очі і вдавати, що нічого такого… немає, що все йде добре. Та, зрештою, степовики втікають, степовики, а не перси. Це хоч якась, та утіха, хоч не зовсім цілющий, та все ж бальзам на зранене самолюбство царя царів. Від самого Істру орда рухалась без днівок, котрі, як звичайно, на марші влаштовуються через три-чотири дні, а при швидкому русі, то й через кожні два-три переходи. На відпочинок війську давалися лише короткі літні ночі. Але рідко якої ночі кочовики не нападали на перський табір. Вдень, звечора, їх ніде не було видно, а досить табору влягтися, як вони виринають, наче з-під землі. А вночі перський табір ставав майже непридатним до бою: вершники, аби хоч якийсь відпочинок дати змученому тілу, змушені були знімати панцири. Коней, щоб ті, бува, не порозбігалися, путали та ще й прив'язували до паколів (кожний вершник мав такий пакіл і забивав його в землю щовечора). І ледве вершники, попадавши на землю, засинали, як налітали кочовики. Скільки їх, того в темряві ніхто не міг збагнути, тож у велетенському таборі здіймалося чимале сум'яття, всі метушилися і заважали один одному. Кожному вершнику треба було по тривозі швидко одягнути панцир, осідлати коня, розпутати його, відв'язати і скочити в сідло, – а часу на це вже не було. Після таких нічних наскоків кочовиків вранці перси були сонні, ще більш виснажені і ледве трималися в сідлах. Ні, далі так тривати не могло, і Дарій велів ставати табором на березі ріки Оар.