"І що це зі мною діється? – подумала здивовано. – Чому це я стала так боятися пітьми?.."
І нараз збагнула, що боїться не пітьми, вона боїться тому, що немає Тапура. А його немає уже п'ятий день, і поїхав він до скіфського царя пити чашу… бузату чи… отрути… А що коли йому трапиться чаша з отрутою і його вже нема живого? І везуть його в кочів'я у чорній повозці. І вона навіть скрип коліс відчула.
Схопилася, важко дихала, притискуючи руки до грудей… Нараз пригадалася Тапурова мати… Їй хотіли цвяхом пробити чоло і покласти в могилу до Ора… Невже і її чекає така ж доля?
Намацала пояс з акінаком, квапно підперезалася.
Ні, доки акінак при ній, вона нікому не дасться… Краще сама, аніж цвяхом будуть пробивати чоло.
Але яка недобра пітьма стоїть попід стінами шатра! І їй здалося, що з пітьми звідусіль тягнуться руки, щоб схопити її…
– Ні… ні!.. – крикнула вона і прожогом вискочила із шатра під яскраве місячне світло. І їй стало трохи легше.
Місяць уже опустився нижче, трохи зблякнув, стало прохолодніше. Напевне, скоро буде ранок. Не відаючи, що робить, Ольвія пішла кочовищем навмання, поміж шатрами і кибитками, переступаючи через сонних, що всюди лежали покотом. Кілька разів до неї гарчали собаки, але вона озивалася до них тихо та ласкаво, і вони заспокоювалися. Куди вона йшла – не знала, але кудись її вело, манило, і вона наддала ходи. Коли виплутала із кочовища, то попереду, на рівнині, побачила темні силуети коней. Подумала, що десь там її сауран, і пішла до коней.
Вже випала роса, і вона лишала за собою стежку в росяній ковилі. Чи від ранкової свіжості, чи нервового збудження її почала тіпати дрож, і вона ніяк не могла її збороти.
Підійшла до коней, і ті повернули до неї голови. Ольвія тихенько посвистувала, як робила це завжди, коли кликала свого саурана. Ось один кінь відірвався від гурту і поволі пішов росяною ковилою їй навстріч. То і справді був її сауран. Він підійшов, ткнувся губами їй у груди, й Ольвія притиснулась щокою до його теплої шиї. І від того живого тепла їй стало легше.
– Іди пасися, мій друже, – тихо мовила, погладжуючи його по шиї. – Нікуди я не буду тікати. Хочу ще раз на Тапура подивитися. На живого чи на мертвого подивитися… А там… там що буде.
До неї підійшов мокрий від роси бородатий чередник.
– Господиня?.. – здивувався він, придивившись до Ольвії. – Господині потрібний кінь так рано?
– Ні, вже не потрібний, – зітхнула вона. – Покажи мені краще, з якого краю повертатиметься од Гданфірса вождь.
Чередник повернувся лицем до півночі і махнув туди рукою.
– Звідти покажеться його кінь. О-он бовваніє могила, отож з-за неї і виїде вождь, як буде повертатися. – І додав, як Ольвія вже рушила: – Сьогодні вождь має повернутися.
"На коні чи у чорній повозці?.." – захотілося запитати їй, та вона промовчала і, вбравши голову в плечі, пішла на ту далеку могилу, що ледь бовваніла у степу.
– Господине! – кричав їй услід скіф. – У степу сіроманці бігають!..
"А мені все одно, – подумала вона. – Як Тапур мертвий, то хай і сіроманці…"
Чимдалі у степ, тим густішою була роса, і вона скоро забрьохалась по коліна, але не звертала на те уваги, спішила до могили, ніби там був її порятунок. Швидко дніло, місяць уже зблід і завис на посірілому небі розмитим, бляклим колом. Ранкові сутінки втікали все далі і далі у степ, аж до обріїв, і на сході, за невидимим звідси Танаїсом, спершу зарожевіло, а далі густіше і яскравіше загорілася смужка неба, і звідти, ніби з іншого світу, вже віялом розходилась червона заграва.
Коли Ольвія, хапаючись руками за мокру ковилу, піднялася на вершок могили, на сході з-за кряжів уже били сторч у небо сонячні промені, хоч внизу ще й було все оповите сірою млою. Десь у ковилі кричали птахи, якийсь рудий звір мигнув обрієм, і зелена далина ніби спалахнула у тім місці полум'ям…
Ольвія стояла на могилі, притискуючи руки до грудей, і невідривно дивилася туди, на далеку північ, звідки мав повертатися Тапур.
Або на коні, або у чорній повозці…
У степу вже й зовсім посвітліло, а на сході, за кряжем, запалала величезна кривава пожежа, і червоні відблиски її полискували на спині кряжа, відбивалися у небі. Ще мить, і з-за кряжа почав витикатися малиновий пруг, він ширшав і одночасно жовтів. Промені, переваливши через кряж, перелетіли через долину і освітили по той бік сірі хмари та верхівки дерев. А коли сонце виткнулося з-за кряжа на пів свого кола, промені його вже позолотили ближні узвишшя… І тоді вона побачила, як із ковили, наче з-під землі, виткнулися гостряки, далі башлики, потім голови коней, і невдовзі гурт вершників уже мчав рівниною, і наконечники їхніх списів пускали сонячних зайчиків.
Ольвія до болю в очах удивлялася у вершників, але на такій віддалі упізнати їх не могла. Свої, чужі?.. А втім, чи не все одно. Вона з острахом чекала, що ось-ось позад вершників з'явиться чорна повозка, і вона стисла руків'я акінака…
Вершники, певно, помітили самотню постать на могилі, бо спинилися, показуючи на неї руками, а тоді нараз повернули до могили. І в ту мить, як вони повернули, щось сліпуче і яскраве спалахнуло на голові у переднього вершника…
"Золотий шишак башлика", – здогадалася вона, і гаряча хвиля огорнула її з ніг до голови: башлик із золотим шишаком мав у цих краях тільки Тапур… Адже ж його скіфи так і називають: Той, хто сліпить золотом…
І вона мов заворожена дивилася, як у ранковому промінні спалахував жовтим сяйвом і горів на сонці золотий шишак на башлику в переднього вершника…
Вона хотіла кинутися йому навстріч, бігти, летіти, падати, знову схоплюватись, сміятися, плакати, кричати з радощів, але якась сила скувала її руки, і ноги, і навіть голос, і вона, рвонувшись вперед, застигла, притискуючи руки до грудей. Не ворухнулась вона і тоді, коли на вершину могили вилетів кінь, і вершник, знявши башлик із золотим шишаком, сказав:
– Я знав, що ти мене чекатимеш.
Вона дивилася на нього німо, і очі її були повні сліз.
– Я був на банкеті в Іданфірса, – гордовито вигукнув він. – Слуги владики піднесли мені три чаші, і я випив одну без вагання. І думав, що випив свою смерть, і хотів іти у степ помирати. Але владика мені сказав: "Не спіши, вождь, помирати, у всіх трьох чашах було сон-зілля. Я переконався, що ти відважний і маєш серце лева, а не зайця. Не спіши на той світ. Такі відважні люди, як ти, мені потрібні на цім світі". І в степах тепер усі говорять, що в Тапура серце лева!