Розділ двадцять другий
Отже, як з'ясувалося, наше становище тепер навряд чи можна було вважати кращим, ніж тоді, коли ми думали, що поховані живцем під обвалом. Ми не бачили для себе іншого виходу, як або загинути від руки дикунів, або скніти жалюгідним животінням, потрапивши до них у полон. Звичайно, ми могли якийсь час переховуватися в найнеприступніших місцях гір, а в разі крайньої потреби і в тій тріщині, з якої ми щойно вибралися. Але незабаром почнеться довга полярна зима, і ми неминуче або загинемо від холоду й голоду, або нас викриють, коли ми спробуємо забезпечити себе найнеобхіднішим.
Долина буквально кишіла дикунами, багато з них, як ми тепер побачили, прибули сюди на пласких плотах з островів, які лежали на півдні,— безперечно, для того, щоб узяти участь у нападі на "Джейн Гай" та в її розграбуванні. А шхуна все ще спокійно стояла на якорі, і люди на борту навіть не здогадувалися про те, яка їм загрожує небезпека. Як хотілося нам у цю мить бути поруч із ними! Адже ми могли б або сприяти нашому спільному порятунку, або загинути разом з ними в бою, захищаючись від нападу. Та ми не мали навіть змоги остерегти своїх товаришів, не наражаючи себе на смертельну небезпеку, і водночас навряд чи вони здобули б із нашого попередження якусь користь. Якби ми вистрелили з пістолета, вони, звичайно, зрозуміли б, що сталася біда; але звук пострілу не міг повідомити, що їм слід негайно вийти в море, бо єдиний їхній порятунок у цьому, не міг дати їм знати, що вони більше не зв'язані [135] жодними поняттями честі, бо їхніх товаришів уже нема серед живих. Почувши постріл, вони не зробили б нічого понад ті заходи, що їх уже було вжито для відбиття нападу ворога, який саме готувався напасти. Отже, мало користі й дуже багато шкоди міг принести наш постріл, і після тривалих роздумів ми відмовилися від цього наміру.
Наступною нашою думкою було пробитися на берег, захопити одне з чотирьох каное, що стояли в глибині затоки, і спробувати допливти до шхуни. Але незабаром нам стала очевидною цілковита нездійсненність цього відчайдушного плану. Вся місцевість, як я вже згадував, кишіла дикунами, котрі ховалися в кущах та поміж скель, щоб їх не помітили зі шхуни. Зовсім близько від нас, перегороджуючи єдину стежку, якою ми могли б потрапити на берег у потрібному нам місці, стояв весь загін воїнів у чорних шкурах на чолі з самим Ту-Вітом — вони, мабуть, чекали підкріплень, щоб розпочати штурм нашої "Джейн". Та й у самих каное, причалених до берега, сиділо повно дикунів, правда, неозброєних, але зброя, думаю, була в них напохваті. Тому, згнітивши серце, ми мусили залишитися в своєму сховку і лише здалеку спостерігати за битвою, яка розпочалася дуже скоро.
Через півгодини ми побачили, як із-за південного мису затоки з'явилося шістдесят або сімдесят чи то плотів, чи то плоскодонних човнів з виносними кочетами, а в них безліч дикунів. Здається, вони не мали іншої зброї, крім коротких київ та каміння, складеного на дні човнів. У ту ж мить із протилежного боку посунув ще численніший загін, озброєний тією самою зброєю. Водночас інші дикуни повибігали з кущів у глибині затоки, швидко розсілися по чотирьох каное і вмить відчалили від берега, щоб приєднатися до нападників. Відбулося все скоріше, аніж я писав ці рядки, і, немов чарами, "Джейн Гай" раптом опинилася в кільці відчайдухів, які вирішили захопити її нехай там що.
Не було найменшого сумніву, що вони таки її захоплять. Хай би як відважно захищалися ті шестеро, вони не змогли б довго витримати битву при такому співвідношенні сил, не змогли б навіть дати раду гарматам. Я гадав, вони взагалі не чинитимуть опору, але в цьому я помилився; вони швидко вибрали якірний ланцюг і розвернули шхуну правим бортом, щоб зустріти гарматним вогнем каное, які були вже на відстані пістолетного пострілу, а плоти — за чверть милі з навітряного боку. Невідомо з якої причини, найімовірніше, внаслідок хвилювання наших бідолашних товаришів, що [136] зрозуміли, в якому безнадійному становищі вони опинилися, гарматний залп не дав бажаних наслідків. Жоден човен не був пошкоджений, не поранило жодного дикуна; картеч лягла на воду ближче і перелетіла над їхніми головами, їх приголомшив лише гуркіт та дим, який окутав каное такими густими клубами, що я навіть подумав, чи не відмовляться дикуни від свого наміру й не повернуться на берег. І вони напевне так би й зробили, якби матроси на шхуні здогадалися відразу за гарматним залпом дати залп із рушниць: оскільки каное були вже близько, він неодмінно скосив би багатьох тубільців, чого вистачило б для того, щоб зупинити їх, а тим часом наші встигли б дати бортовий залп по плотах. Але замість цього вони відразу кинулися на лівий борт, щоб зустріти гарматним вогнем плоти, і дикуни в човнах устигли отямитись від переляку й переконатися, що ніхто з них не поранений і не вбитий.
Гарматний залп з лівого борту був успішним. Коли чавунні жерла вивергнули вогонь і картеч, сім або вісім плотів розлетілися на друзки й було вбито наповал три-чотири десятки дикунів, а понад сотню скинуто у воду й жахливо покалічено. Решта, на смерть перелякані, почали квапливо веслувати назад, навіть не підібравши поранених, які борсалися у воді то там, то там, нелюдськими зойками благаючи допомоги. Одначе цей великий успіх прийшов запізно й уже не міг урятувати наших хоробрих товаришів. Понад півтори сотні дикунів з каное були вже на борту шхуни, причому більшість видерлися на палубу по ланцюгах та по абордажних сітях ще до того, як матроси піднесли запал до гармат лівого борту. Ніщо тепер не могло втримати звірячої люті дикунів. Ще мить, і наші люди були збиті з ніг, оглушені, розтоптані, роздерті на шматки.
Бачачи все це, тубільці на плотах оговталися від страху й налетіли хмарою, аби урвати свою частку здобичі. Через п'ять хвилин "Джейн", пограбована й понівечена, являла собою жалюгідне видовище. Палуба була розбита й розламана; такелаж, вітрила, корабельне начиння — усе зникло мов чарами. Кінець кінцем, підштовхуючи шхуну з корми, підтягуючи її линвами з каное, тисячами пливучи з боків та підпираючи борти, мерзотники випхали шхуну на берег (якірний ланцюг давно впав у воду) і піднесли її як воєнний трофей Ту-Вітові, котрий під час битви, як і годиться досвідченому воєначальникові, зайняв спостережний пост у безпечному місці в горах, але тепер, коли йому на радість було здобуто повну перемогу, милостиво спустився вниз зі [137] своїми вошами в чорних шкурах, щоб узяти участь у розподілі здобичі.