— Але що ж я маю йому казати, коли панич давно про мене й гадки не має і не дивиться в той бік, де я є?
— Що? Гадки не має? Не дивиться? — аж скрикнув о. Нестор, а в його зачудуванні чути було й примішку нетаєної радості. — А не брешеш ти, Маланко?
— Ні, єгомость, не брешу! Чого маю брехати? — щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторові прямо в очі.
— В такім разі... Ну, але чому ж ти се не сказала татові, щоб він так не гризся?
— Як не казала? Сто раз, не раз казала: таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я йому раз-другий відповіла, дав мені спокій. Коли-бо мої тато такі, прости господи гріха, як той кліщ. Як уп'ється в одно місце, то вже там довбає і шемрає, доки його силою не візьмеш. Усе собі мусять щось такого найти, щоб мали чим гризтися. І що ж я тому винна? Що на те пораджу? Така вже їх натура.
— Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає...
— Але божуся вам, єгомость, що не докучає! — скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервоніша рожа.
— Ну, то слава тобі господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.
— Зробіть се, єгомостику, зробіть! Нехай він не турбується мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там не знати що! — додала рішучо і, ще раз поцілувавши його в руку, бігцем скочила до хати. — Ось уже мої господарі йдуть! — додала біжучи. — Бувайте здорові, єгомость!
Ще тільки мигнула на перелазі її червона спідниця та вишитий рукав — і вона щезла, а тільки дзвінкий сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенувся та озирнувся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось йому не подобався.
— Чи се вона з мене сміється? Глузує, що одурила старого? — проворкотів він. — Ей, небого? Щоб тілько ти сама себе не одурила!
І він, невдоволений кінцем своєї розмови, піднявся з місця, щоб іти геть із сього садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив його коваль Гердер, що разом з жінкою і сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів його ще від брами тим всевидющим господарським оком, котре відразу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб се був він. Перша жінка промовила до нього напошепки:
— Йой, чоловіче! А се що таке? Чогось старий єгомость у нас у саду сидить!
— Ну, так що ж! Сидить, то нехай сидить! Злого чень нічого не робить.
— А се що його до нас привело?
— Зараз будемо знати.
І вони всі троє звернули до фіртки, ввійшли до садка і стежкою попрямували до о. Нестора, котрий, змішаний трохи сею стрічею і бачачи себе безпомічним без Деменюка, Постоявши трохи, знов сів на лавці.
— Слава Ісусу Христу! — повітав Гердер о. Нестора, здалека знімаючи шапку.
— Слава навіки, — відповів о. Нестор.
Жінка ковалева і Максим підійшли ближче і поцілували панотця в руку. Коваль не чинив сього, тільки, всміхаючися, говорив звільна:
— Бачимо і очам своїм не віримо. Що за рідкі гості на нашім обійсті!
— Перепрошаю, що так самовільно... Та, властиво, я не сам, а з Деменюком... Тут мене просив з його дочкою поговорити...
— З Маланкою?
— А так. Знаєте, старий Деменюк дуже її любить, трясеться над нею. Ну, а там щось панич...
— Е, що там панич! — з виразом легковаження промовив коваль і махнув рукою. — Доки Маланка у мене і доки сама чесна, то не має чого боятися, хоч би й сто паничів до неї підходило.
— Ну, таточку, хіба ж так можна говорити? — вмішався Максим у розмову. — Доки Маланка чесна! Ви ж самі дуже добре знаєте, що вона чесна і на ніяку підмову не піде.
— Що було, то ми знаємо, о кілько знаємо, — строгим тоном сказав Гердер. — А що може бути, сього при жіноцькім роді, синочку, ніхто знати ані зміркувати не може.
— Ти все своє, Іване! — з несмілим докором вмішалася жінка. — Нібито вже жіноцький рід якийсь не людський, а пташиний, що перхає в різні боки, так що й не зміркуєш.
— Та певно, що перхає! І бог зна куди залетить, коли її в клітці не тримати. Та про Маланку, панотче, можете бути певні. У нас їй нічого злого не станеться.
— Та я вже говорив з нею, — сказав о. Нестор. — Вона також впевнювала мене, що її тато дармо турбується, що панич їй зовсім не докучає.
— Я з ним колись-то переговорив пару слів по-приятельськи, — сказав Максим. — Адже ми оба разом до школи ходили, знаємося. То він мені дав слово честі, що нічого злого против Маланки не задумує.
— Я також колись-то говорив з ним розумне слово, — сказав коваль. — Вже що я там йому сказав, то нехай поміж нами й лишиться, але я думаю, що він Маланці дасть спокій.
— Ну, коли так, то можу бути безпечний, — сказав о. Нестор. — А то, признатись вам, я по розмові з Маланкою не дуже був спокійний. Щось у ній самій змінилося. Якась така зробилася різка, недоступна, все так виглядає, мовби з чимось таїлася.
— Ні, ні, панотче, можете бути спокійні! — сказав коваль.
— То добре. То дуже добре! Спасибі вам! — промовив о. Нестор, простягаючи йому руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутої руки панотця, але, всміхаючись, сказав до нього:
— Та сидіть іще, панотче! Куди вам спішитися?
— Треба йти! Засидівся. Де тілько той Деменюк так довго бариться!
— А де ж він?
— Та там у вас у хаті. Певно, з дочкою балакає.
— Ідіть до хати, жінко, та й ти, Максиме! — сказав Гердер. — Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!
Жінка і Максим пішли до хати, а коваль став перед о. Нестором, котрий оп'ять сів на лавці.
— Не гнівайтеся, панотче, — сказав коваль, — що я не взяв вашої руки, котру ви подавали. Я чоловік одвертий і не хочу ні з чим критися. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика, невірного і проклятого, а тепер подаєте мені руку. То я не хотів дотиком своєї руки споганити вашу святість.
В остатніх словах Гердера хіба глухий недочувся б гіркого насміху. О. Нестор жалібно похитав головою.
— Ой, грішите ви, ковалю, тяжко грішите!
— Га, може бути, — сказав коваль. — Ви від того знавець, вам се ліпше видно, ніж мені, бо моє сумління спокійне.