Несподівано почув я гавкання хорта — це віщувало нову небезпеку. Не довго думаючи,— адже вони могли мене знайти — я стрімголов кинувся зі своєї схованки на шум прибою. Пам’ятаю кущ, колючки якого вп’ялися, мов голки, в моє тіло. Вибрався з нього я весь скривавлений, із порваною одежею і вибіг до видовженої бухти на півночі острова. Не вагаючись ні хвилини, я заліз у воду і, перейшовши вбрід бухту, опинився по коліна в маленькій річці. Видряпавшись кінець кінцем на західний берег і відчуваючи, як шалено б’ється серце, я шмигнув у густу папороть і там чекав уже, що воно буде. Я почув, як собака,— він був тільки один,— підбіг ближче і заскавулів, тикнувшись носом у колючі кущі. Більше не чути було нічого. Я подумав, що погоня закінчилась.
Минали хвилини — тиші ніщо не порушувало. Через годину спокою до мене знову почала повертатися мужність.
Тепер я не відчував себе ні переляканим, ні нещасним,— я вже переступив межі розпачу й страху. З моїм життям уже було покінчено, я це зрозумів, і, мабуть, тому став справжнім сміливцем. Я навіть був ладен зустрітися віч-на-віч з Моро. Коли я брів водою, мені спало на думку, що, як уже на те піде, від тортур я завжди знайду порятунок: навряд чи вони зможуть перешкодити мені втопитися. І я був уже подумував, чи й справді так не вчинити, та якесь дивне бажання побачити все до кінця, якась незбагненна цікавість втримували мене. Я випростав зранені колючками ноги й оглянувся довкола. І раптом зовсім несподівано я побачив чорне обличчя, яке із зеленої гущавини спостерігало за мною. Я впізнав мавпоподібне створіння, що на березі зустрічало баркас. Воно висіло, учепившись за нахилений стовбур пальми. Я вхопив палицю й підвівся, дивлячись йому в обличчя. Воно щось заварнякало.
— Ти, ти, ти,— оце все, що я міг второпати спочатку. Нараз воно скочило із дерева і, розхиливши гілля, стало з цікавістю вдивлятися в мене.
Я не відчував до цього створіння тієї відрази, яка виникла в мене при зустрічі з іншими тварино-людьми.
— Ти,— сказало воно,— в човні.
Це вже була людина, хоча б такою ж мірою, як і служник Монтгомері,— вона ж могла розмовляти.
— Еге ж,— мовив я,— приплив човном із судна.
— О! — вигукнув чоловічок, і його блискучі неспокійні очі почали обмацувати мене, мої руки, палицю, що я тримав, ноги, пошматовану мою одежу, подряпане колючками тіло. Він наче був чимось здивований. Його погляд знову зупинився на моїх руках. Він підняв свою руку і повільно порахував пальці.
— Один, два, три, чотири, п’ять — так?
Я не второпав, до чого це він. Згодом я дізнався, що руки у цих тварино-людей були спотворені — їм інколи бракувало аж трьох пальців. Однак у цю мить, гадаючи, що це ніби вітання, я повторив його жест. Він з невимовним задоволенням вискалив зуби. Потім його меткі очі знову забігали. Він жваво повернувся і зник. На тому місці, де він стояв, з шелестом зімкнулася папороть.
Я вийшов слідом за ним із заростей і з подивом побачив, що він гойдається поміж дерев, вхопившись тонкою рукою за витку петлювату рослину. До мене він був спиною.
— Гей! — гукнув я.
Він швиденько скочив на землю й обернуся лицем у мій бік.
— Послухай-но,— звернувся я,— де б мені чогось поїсти?
— Поїсти? — повторив він.— Поїсти людської їжі!
Погляд його метнувся на зелену гойдалку.
— В хижках,— додав він.
— А де ж ті хижки?
— Он!
— Я тут уперше.
Тоді він повернувся й хутко пішов геть. Всі його рухи були навдивовижу спритні.
— Ходімо! — сказав він.
Я рушив за ним, цікавлячись, що буде далі. Я догадувався, що ті хижки, певно, якісь первісні житла, де він мешкає із рештою тваринного люду. Можливо, вони — створіння миролюбні, і мені пощастить зав’язати з ними добрі стосунки. Я тоді був далекий від думки, що вони вже позбулися тих людських рис, які я сподівався в них знайти.
Мій мавпоподібний супутник із обвислими руками й видовженими щелепами тупцював поруч. Мене цікавило, яка у нього пам’ять, і я запитав:
— Коли ти потрапив на цей острів?
— Коли потрапив? — повторив він і по тому підняв три пальці.
З усього видно було, що йому недалеко до ідіота. Я силкувався вияснити, що він хотів сказати, але це, мабуть, йому набридло. Десь уже після другого запитання він раптом кинув мене й метнувся за якимось плодом, що звисав із дерева. Тоді нарвав цілу жменю колючих горіхів і заходився їх гризти. Все це спостерігав я з приємністю: принаймні на острові була хоч якась їжа. Я спробував ще дещо в нього спитати, та у відповідь він бурмотів таке, що й купи не трималося. В окремих його словах ще можна було добрати глузду, але здебільшого це було словесне лушпиння, завчене, ніби папугою.
Я так захопився оцією дивовижею, що майже не помічав, куди ми простуємо. Невдовзі ми підійшли до якихось почорнілих і обвуглених дерев, а там і на місцину, вкриту чимось жовтаво-білим. По землі слався їдкий дим, який заходив у ніс і очі. Праворуч за голою скелею виблискувала блакитна гладінь моря. Покручена стежина зненацька повернула вниз у вузький ярок, обабіч завалений великими купами вулканічної породи. Ми вийшли на цю стежку.
Прохід видавався особливо темним після сліпучого сонячного світла, яке мерехтіло на сірчаному грунті. Схили яру дедалі зводилися прямовисніше й зближувалися між собою. Зелені й темно-червоні плями замиготіли у мене перед очима. Раптом мій провідник зупинився.
— Вдома,— сказав він.
Я стояв на дні крутого урвища, що спочатку видалось мені зовсім темним. Почувши якісь дивні звуки, я, щоб краще розгледітись, протер очі. До мене сягав якийсь неприємний запах, як ото буває в погано вичищених мавпячих клітках. Вдалині поміж скель виднівся пологий, вкритий зеленню й залитий сонцем косогір; з обох сторін у глибину ущелини пробивалися вузькі смуги світла.
XII. ОПОВІСНИКИ ЗАКОНУ
Щось холодне торкнулося моєї руки. Я сильно здригнувся й побачив перед собою темно-рожеве створіння, що дуже скидалося на дитину з облупленою шкірою. Своїми м’якими, але відразливими рисами воно нагадувало лінивця; таке ж низьке надбрів’я, такі ж повільні рухи. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я виразніше розгледів усе довкола. Маленьке рожеве створіння пильно дивилося на мене. Провідник мій кудись зник.