— Повертай на інший галс*! — верещав у відповідь папуга.
— О, він у мене красунчик! — мовляв кухар і простягав птахові грудочки цукру з кишені.
Після цього папуга починав товкти дзьобом грати клітки й вигукувати найбрутальнішу лайку.
— Бачиш, хлопче, як з дьогтем поведешся, то його й наберешся, — пояснював мені Довгий Джон. — Ця богудухавинна пташина лається, мов сто чортів, але вона не тямить, що каже. Вона б так само лаялась і перед самим капеланом*.
І Джон так поважно підносив руку до чола, що здававсь мені найшляхетнішою людиною на світі.
Тим часом сквайр і капітан Смоллет усе ще ставились [53] один до одного дуже холодно. Сквайр навіть не приховував своєї зневаги до капітана, а той і собі ніколи не озивався до сквайра, коли ж мусив відповідати на його запитання, то говорив гостро, стисло й сухо, без жодного зайвого слова. Каштан мусив урешті визнати, що безпідставно ганив команду: вона виявилась досить пристойною, а декотрі матроси засвідчили таку кмітливість, що можна було тільки дивуватись. Що ж до шхуни, то він навіть захоплювався нею.
— Вона слухається стерна, як добра дружина свого чоловіка, сер. Але, — додавав він, — ми ще не повернулись додому, і виправа ця мені однаково не подобається.
На такі слова сквайр обертався до каштана спиною й починав ходити палубою, гордо задерши підборіддя.
— Ще трохи, — приказував він, — і в мене урветься терпець. Штормова негода, якої ми зазнали, тільки підтвердила
добрі якості нашої "Еспаньйоли". Всі матроси на борту, здавалося, були дуже задоволені, — що й не дивно, бо ж, мабуть, від часів Ноєвого ковчега ні на одному судні так не потурали команді, як на нашому. Подвійну порцію грогу хлопцям видавали при першій-ліпшій нагоді, частенько їх пригощали пудингом — наприклад, коли сквайр довідувався про день народження когось із матросів. На палубі завжди стояла відкрита діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг поласувати, коли йому заманеться.
— Нічого доброго з цього не вийде, — казав капітан докторові Лівсі. — Це тільки розбещує команду, ви вже мені повірте.
Проте ця діжка з яблуками, як ви зараз дізнаєтесь, стала нам у пригоді: тільки завдяки їй ми завчасу дізналися про небезпеку й не загинули від рук зрадників.
Ось як це сталося. Ідучи проти пасатного вітру*, ми щораз ближче підпливали до бажаного острова (де саме це було, я не можу сказати), і тепер удень і вночі пильно стежили за обрієм, сподіваючись побачити землю. За розрахунками, нам лишалося плисти щонайбільше одну добу. Цієї ночі або хіба що наступного дня вранці ми мали побачити Острів Скарбів. Море було спокійне, повівав боковий вітерець, прямували ми на південь-південь-захід. "Еспаньйола" розмірено йшла вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом1" і розкидаючи фонтани бризок. Вітрила були напнуті, люди на борту мали найкращий настрій, тішачись, що закінчується перша половина нашого плавання.
І ось після заходу сонця, закінчивши роботу, я вже збирався вкладатись на свою койку, але нараз мені закортіло з'їсти яблука. Я вибіг на палубу. Вахтові зосереджено [54] дивились уперед, чи не з'явиться там острів. Стерничий, спостерігаючи за вітрилами, легенько насвистував. Крім цього, тишу порушували тільки хвилі, що хлюпотіли обабіч шхуни. Мені довелось залізти в діжку, щоб намацати на дні одне-однісіньке яблуко. Присівши там у темряві, заколисаний плюскотом води й розміреним погойдуванням судна, я мало не заснув. Аж це раптом діжка хитнулася, коли хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу. Я хотів був уже вилізти, як почув, що цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сілвера. І не встиг він промовити й десятка слів, як я поклав собі нізащо в світі не вилазити з діжки. Я скорчився там на дні й прислухався, тремтячи з жаху й цікавості. З цього першого десятка слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер тільки від мене.
Розділ XI
Що я почув, сидячи в діжці з-під яблук
— Ні, не я, — казав Сілвер. — Флінт був кап'таном. А я був за старшого матроса, це через свою дерев'янку. Ноги я збувся у тій самій баталії, де старий П'ю збувся своїх баньок. Мені відтяв ногу вчений хірург з коледжу, напханий латиною та всякою такою всячиною. Але його теж опісля повісили в Корсо-Касле, як собаку, сохнути на сонці разом з іншими... То були Робертові люди, і все спричинилося тим, що вони міняли назви своїх суден — то воно тобі "Королівська фортуна", то якось інакше зветься. А по-моєму, як судно охрестили, так його й треба завше звати. Ми не міняли назви "Кассандри", і вона щасливо довезла нас усіх з Малабару після того, як Інґленд захопив "Віце-короля Індії". Так само було й зі старим "Моржем" Флінтовим, що ввесь просяк кров'ю і мало не тонув од золота.
— Ну ж і молодчага цей Флінт — другого такого й на світі немає! — захоплено вигукнув наймолодший з наших матросів.
— Девіс, кажуть, був незгірший, — відказав Сілвер. — Та я ніколи не плавав з ним — плавав спершу з Інглендом, тоді з Флінтом, оце й усе моє моряцтво. А тепер, можна сказати, я вибрався в море на свою руч. В Інгленда мені перепало дев'ять сотень фунтів, і ще у Флінта дві тисячі. Це непогано, як на простого матроса. І всі грошенята лежать у банку, ще й прибуток дають. Головне тут — не так заробити, як заощадити, ось що я вам скажу... Бо де тепер Інглендові люди? Не знаю. [55]
А Флінтові? Ну, більшість їх на цьому судні, та ще й раді, як їм бодай пудинг перепаде, бо ж декотрі навіть старцювали перед тим. Старий П'ю, втративши зір, а з ним, можна сказати, й сором, тринькав за рік по тисяча двісті фунтів, наче той лорд з парламенту. А де він тепер? Помер і гниє у землі. Але ж останні два роки, хай йому чорт, він пухнув з голоду! Він жебрачив, крав, став горлорізом і все одно жив таки надголодь, хай йому всячина!
— Як так, то нема чого й піратом бути! — озвавсь молодий матрос.
— Коли хто дурень, то й справді нема чого, — мовив Сілвер. — Хоча тебе це не тичеться: ти хоч і молодий, але метикуватий. Я це зразу прикмітив, тож я розмовлятиму з тобою, як чоловік з чоловіком.
Можете уявити собі моє обурення, коли я почув, як цей пройдисвіт улещує іншого тими самими словами, що й мене! Якби спромога, я б, здається, убив його на місці! Тим часом Сілвер вів далі, не маючи й гадки, що його підслуховують.