— Отже, Грін Гріт був правий, — пробурмотів Фінн. Він сказав молодому чоловікові, — Ці люди — делегація зі Скарру, юний пане, прислані зустрітися із королем.
— Тоді вони мають повернутися завтра, — сказав молодий чоловік. – Королівська обітниця забороняє йому бачити незнайомців у четвер.
Фінн розвернувся, капітулюючи.
— Ми повертаємося у місто, — сказав він.
— Ні, ми не повертаємося! – сказала Тітонька Бек. – Я не йшла весь цей шлях, щоб мене розвернули, як пусте місце. Я Бек, Мудра Жінка Скарру, і я наполягаю на тому, щоб мене впустили! – Вона випросталася та виглядала дійсно грізно.
Вартовий також випрямився.
— А я Шон, третій син Короля Колма, — сказав він. – І я відмовляюся впускати тебе сюди.
— Я є також королівським сином, — сказав Івар.
— Замовкни, — сказала моя тітка. – Наскільки сувора ця обітниця? Як ви можете бути впевненими, що саме у четвер? І як я можу знати, що король просто не використовує це як привід, для бездіяльності?
— Це сильна, сильна обітниця, — заперечив Шон. – А королі мають право бути бездіяльними.
— Не тоді, коли я у їх воріт, вони не можуть! – сказала моя тітка. – Відійди у бік та пропусти нас, негайно!
— Ні, — сказав вартовий.
— Дуже добре, — сказала Тітонька Бек. Вона поклала руку на обладунки на грудях юнака та зрушила його у бік. Здається, він не був у змозі зупинити її. Він просто стояв, де Тітонька Бек поставила його, радше позіхаючи.
Я думала та розмірковувала та думала, як Тітонька Бек зробила це, і все ще не знаю. Я намагалася зробити це сама, експериментуючи на Ого та Іварі. Ого лишесказав:
— Чому ти штовхаєш мене?, — а Івар сказав:
— Що ти про себе думаєш, пхаючись? – і жоден з них не зрушив. Тітонька Бек мабуть використовує якесь мистецтво Мудрих Жінок, яке ви отримуєте, лише коли отримаєте посвячення. І звичайно, я не мала.
У будь-якому разі, грубі двері, здавалося не мали жодного замка. Тітонька Бек відчинила їх одним кістлявим коліном та нетерпляче підізвала нас. Ми попіднімали наші сумки та попленталися у маленький брудний дворик, повний діжок із елем, і пройшли власне до королівського будинку. Там двері були відчинені – ймовірно для світла, тому що хол усередині був дуже тьмяний. Всередині було доволі багато людей, всі сиділи та позіхали. Вони всі підскочити та повитріщалися на нас, як Тітонька Бек вела нас. Зелений птах на плечі Фінна пронизливо закричав:
— Це четвер, Король Колм. Це четвер.
Король Колм сидів у великому кріслі у дальньому кінці. Я думаю, він спав, допоки не заговорив зелений птах. Він, радше, був товстий і його живіт затремтів, коли він, прокинувшись, підскочив та проревів:
— Що ти тут робиш, жінко?
Шон, вартовий, прибіг за нами.
— Пробач мені, Батько! – сказав він. – Вона пройшла би, щоб я не казав. Я думаю, вона відьма!
— Ні, я не відьма, юначе, — заперечила Тітонька Бек. – Я – Мудра Жінка Скарру, щоб ти знав!
— Мені байдуже хто ти, — сказав король. – Хіба тобі ніхто не казав, що я під обітницею — не можу бачити незнайомців у четвер?
— Так, але в мене немає терпіння на цю нісенітницю, — сказала Тітонька Бек. – Що ти гадаєш станеться, якщо ти глянеш на нас?
— Як я можу знати? – сказав король. Він, радше знервовано, подивився на темні балки на стелі. – Все, що я знаю, це те, що боги розсердяться.
Тітонька Бек відкрила рота. Майже напевно, вона збиралася сказати: "Нісенітниця!". Але у цю мить стався величезний БАХ десь назовні. Люди назовні почали кричати та верещати; кури кудкудакати, свині вищати, а віслюки ревіти. Тітонька Бек сказала:
— Звичайно ні! – натоміть.
Король Колм, його обличчя, так само як і живіт, тремтіли, вскочив та поспішив у двері біля його крісла. Шон поспішив за ним, викрикуючи:
— Батько! Будь обережним! – а Тітонька Бек покрокувала за Шоном. Ого та я переглянулися, кинули наші сумки та побігли за Тітонькою Бек.
Ми вибігли на досить великий фермерський двір, щось таке. Там усюди були сарайчики та хатинки, деякі з них, здавалося, були для людей, а деякі для свиней, курок, чи гусок. Один, здається, був сараєм для сіна. У середині двору була діра, яка диміла. Від бруду навколо неї піднімалася пара. Люди – більшою мірою жінки, діти та старі чоловіки – позадкували до хатинок, витріщаючись на діру чи – якщо вони були дуже юні – ховали свої обличчя у спідницях своїх матерів та плакали. Стривожені курки та обурені кози повсюди бігали, в той час як загін віслюків з'юрмився у одному кутку та створював жахливий галас, який можуть утворювати лише віслюки.
Ми всі поспішили до діри. Насправді, нас практично заштовхали туди усі чоловіки, що з'юрмилися у залі, позаду нас, Івар серед них. Це була глибоченна діра. На її дні лежав маленький чорний камінь, який димів.
Тітонька Бек сказала, майже потонувши у галасі віслюків:
— Це метеорит.
— Зірка, що впала! – вигукнув король. – Прислана богами, щоб покарати мене!
— Ох, чоловіче, не кажи дурниць! – сказала Тітонька Бек – Якщо боги цілилися в тебе, вони промахнулися.
— Кажу тобі, це моя обітниця, — заволав король. – Моя доля!
Я виявила, що Фінн біля мене дивився униз, у діру, із цікавістю. На його плечі, зелений птах був так само зацікавлений. Він повертав голову у цей бік, тоді в інший, щоб проінспектувати камінь, який димів, а лінії біля його очей виглядали мудрішими ніж коли-небудь.
— Метеорит, метеорит, — бурмотів він. Тоді він випрямився на Фінновому плечі. – Обітниця зламана! – сказав він.
Фінн повернув голову, щоб глянути на нього.
— Ти в цьому впевнений? – запитав він.
— Певен у цьому, — вторив птах.
— Добре, — сказав Фінн та дотягнувся до верхів'я королівського плеча. – Величність, — сказав він голосно, — твоя обітниця зламана.
Король Колм обернувся та пильно подивився на маленького монаха. Для мене було цілком зрозуміло, що він леліяв цю обітницю.
— І що тебе змушує казати це? — домагався він.
— Так сказав Грін Гріт, — пояснив Фінн. – Він посланець богів.
Король витріщився на птаха. Так само зробила Тітонька Бек.
— Цей папуга? – сказала вона.
— Посланець богів, — сказав їй папуга.
— Ти лише повторюєш, що каже твій власник, — сказала йому моя тітка – і маю визнати, я би сказала те саме. Окрім того, що більше ніхто не казав "Обітниця зламана".