Я віднайшов верховину, на яку мені можна видертися самому і згори судити всіх і все. Часом, але дуже рідко, якоїсь урочої, справді чудової ночі, я чую далекий сміх, і знов мене поймає сумнів. Але я одразу спам'ятаюся, скину на все живе і на весь світ тягар моєї власної потворності і знов я — хоч куди. Отож я терпляче ждатиму приємної зустрічі з вами в "Мехіко-Сіте". А зараз скиньте з мене цю ковдру, я задихаюся. Ви приїдете, так? Я на знак прихильності до вас навіть продемонструю деякі подробиці моєї техніки. Ви побачите, як цілу ніч я доводжу своїм співрозмовникам, що вони негідники. До речі, я сьогодні ввечері знову візьмуся до цієї справи. Не можу без цього обійтися, не хочу позбавляти себе тих хвилин, коли котрийсь із них, не без допомоги алкоголю, звісно, впаде під тягарем каяття і почне бити себе кулаком у груди. І тоді я підводжуся, любий, здіймаюся високо, дихаю вільно, стою на горі і перед очима моїми стелеться рівнина. Яка втіха відчувати себе богом-батьком і роздавати неспростовні свідоцтва про лихе життя й аморальність. Я царюю серед моїх грішних ангелів у високості голландського неба і бачу, як піднімаються до мене, виходять з туманів і води, легіони тих, що з'явилися на Страшний Суд. Вони піднімаються поволі, але ось уже наближається перший із них. Обличчя в нього розгублене, наполовину затулене рукою, і я читаю на ньому сум за вселюдську долю і гіркий розпач, бо він не може уникнути її. А я — я жалію, але не даю розгрішення, я розумію, та не прощаю, і, головне, ах, я відчуваю нарешті, що мені поклоняються. Ну так, звичайно, я хвилююсь, як же мені лежати спокійно? Мені треба піднестися вище за вас, і мої думки піднімають мене. В ті ночі, точніше, в досвітній час, бо падіння відбувається на зорі, я виходжу на вулицю і стрімкою ходою іду понад каналами. В поблідлому небі тоншають шаруваті нафомадження пір'я, голуби піднімаються трохи вище, над дахами займається рожеве світло, народжується новий день творення мого. На Дамраку у вологому повітрі деренчить дзвінок першого трамвая, вістуючи пробудження життя на краю Європи, в якій на цю пору сотні мільйонів людей, моїх підданців, насилу прокидаються, відчуваючи гіркоту в роті, і встають, щоб іти туди, де їх чекає нерадісна праця. А я царюю тоді в думках над усім цим континентом, який не відає, що підвладний мені; я п'ю і п'ю каламутне, як абсент, світло нового дня і, захмелівши від злих своїх слів, я щасливий — щасливий, кажу вам, я забороняю вам сумніватися, що я щасливий, я до смерті щасливий! О сонце, піщані береги морів та океанів і острови, овіяні пасатами, молодість, спогади про яку доводять до розпачу. Пробачте, я ляжу спати. Боюсь, що надто розхвилювався. Але я все-таки не плачу. Іноді геть розгубишся, сумніваєшся в найочевиднішому, навіть коли відкриєш таємницю щасливого життя. Ту раду, яку я знайшов, не назвеш ідеальною. Проте коли тобі остогидло життя твоє, коли знаєш, що треба жити інакше, вибору в тебе немає, правда? Що зробити, щоб стати іншим? Це неможливо. Треба б відійти геть від свого "я", забути про себе задля когось іншого, бодай раз, бодай один тільки раз. Але як це зробити? Не судіть мене надто суворо. Я мов той дід-жебрак, який усе не випускав моєї руки, діставши від мене милостиню на терасі кав'ярні: "Ах, не гнівайтесь, — казав він, — не тому до цього доходиш, що ти погана людина, та ось світло в очах померхло". Так, померхло у нас в очах світло, погасли вранішні зорі, утратили ми святу невинність, якою прощаються всі гріхи. Дивіться, сніг пішов! О, треба мені піти прогулятися! Заснулий Амстердам, біла його запона вночі, похмура чорнота каналів під засніженими містками, пустельні вулиці, моя приглушена хода... Дуже гарна вся ця скороминуща чистота — адже завтра буде бруд. Бачите, які здоровенні білі пластівці розпушились за вікнами. То, звісно, голуби. Любі, вони зважились нарешті спуститися. Вкрили і воду й дахи густим шаром білого пір'я, тріпочуть біля кожного вікна.
Яка навала! Сподіваймося, що вони принесуть нам добру вістку! Всі, всі врятуються, так, усі, а не тільки обранці, багатство і тягар праці поділять між усіма, і від нинішнього дня ви щоночі спатимете на долівці заради мене. Цілковита гармонія, чого там! Признайтеся, проте, що ви зомлієте, якщо з неба спуститься колісниця і я злину в ній, або ось сніг раптом запалає вогнем. Ви не вірите в дива? Я також. Але мені все ж таки треба пройтися. Добре, добре. Я лежатиму спокійно, не турбуйтесь. Та ви й не дуже-то йміть віри моєму хвилюванню, моєму розчуленню і маячним моїм промовам. Вони цілеспрямовані. Стривайте, тепер ви розповісте мені про себе, і тоді я дізнаюся, чи досягнув я своєю палкою сповіддю бодай однієї своєї мети. Я все сподіваюся, що колись моїм співрозмовником виявиться поліцейський, і він заарештує мене за крадіжку "Непідкупних суддів". За все інше ніхто не може мене заарештувати, правда? Але ця крадіжка підпадає під дію закону, а я вже постарався, щоб мене мали за спільника: я переховую в себе коштовну картину й показую її першому зустрічному. То, виходить, ви можете мене заарештувати — то буде добрий початок. Може, візьмуться тоді й до всього іншого, зітнуть мені голову, і я позбудуся страху смерті, знайду спасіння. Ви піднімете над юрбою глядачів мою ще не торкану тліном голову, щоб вони її впізнали, і знов я вивищусь над ними, як зразковий злочинець. Усе буде скінчено, я завершу стиха свій шлях лжепророка, що волає в пустелі й не бажає вийти з неї. Але ви, звичайно, не поліцейський — то було б надто просто. Та що ви?.. Адвокат? А знаєте, я так і думав. Виходить, дивовижна симпатія, яку я відчув до вас, була не безпідставна. Ви провадите в Парижі чудову діяльність. Я так і знав, що ми з вами з одного племені. Адже всі ми схожі одне до одного, балакаємо без угаву, по суті, не звертаємося ні до кого і завжди стикаємося з одними й тими питаннями, хоча й знаємо заздалегідь відповіді на них. Ну, розкажіть мені, прошу вас, що сталося з вами якось увечері на набережній Сени і як вам пощастило ніколи не важити своїм життям. Вимовте ці слова, які вже багато років не перестають лунати в моїх вухах і які я вимовляю нарешті вашими устами: "Дівчино, ох, дівчино! Кинься ще раз у воду, аби вдруге мені випала можливість урятувати нас із тобою обох!" Удруге? Ох, яка нерозважливість! Подумайте, любий метре, а раптом нас піймають на слові? Виконуй обіцянку! Бр-р! Вода така холодна! Та ні, можна не турбуватися. Тепер уже пізно, і завше буде пізно. На щастя!