Помиляєтесь, любий мій, пароплав іде швидко. Але Зей-дерзе — мертве море, майже мертве. Берег плаский, оповитий туманом, не знати, де те море починається, де кінчається. І нема ніякої віхи, ми не здатні визначити швидкості руху. Пароплав пливе, пливе, а довкола нічого не змінюється. Це не плавба, а якийсь сон. От у грецькому архіпелазі мене огортало зовсім інше почуття. На обрії виринали нові острови. Голі, скелясті, вони обрисами своїх кряжів виводили межу неба, кам'янисті їхні береги різко вганялися в море. Там уже не сплутаєш: стільки яскравого світла, і все стає втіхою. Я мав таке враження, ніби я без упину і вдень і вночі стрибаю баранцями прохолодних хвиль від острівця до острівця, і хоча наш кораблик насилу посувався, мені здавалося, що він летить, розсипаючи довкола шумовиння і сміх. Відтоді сама Греція пливе в мені, її невтомно несе течією десь на краю пам'яті. О, та й мене захопила й несе хвиля ліризму! Що ж ви не спините мене? До речі, ви знаєте Грецію? Ні? Тим ліпше! Що б нам робити в Греції, дозвольте вас запитати? Там потрібні люди, серцем чисті. Уявіть собі, друзі прогулюються там вулицями парою, взявшись за руки. Так, жінки сидять удома, а чоловіки зрілого віку, статечні вусаті люди, поважно сунуть пішоходами, сплівши свої пальці з пальцями приятеля. На Сході теж так буває? Можливо. Але скажіть мені щиро, хіба ви взяли б мене за руку десь на паризькій вулиці? Я, звісно, жартую. Хто-хто, а ми вміємо себе тримати, ми боїмося брудних підозр. Перш ніж причалити до грецьких островів, нам довелося б довго митися. Там повітря таке чисте, там і море, й радощі такі ясні. А ми... Посидьмо на цих шезлонгах. Яка мла! Я, здається, збирався вам розповісти про кам'яні мішки. Так, я вам скажу, що це таке. Довго я пручався, даремно напускаючи на себе пихатий і зухвалий вигляд, але, знесилившись, побачивши марноту мого борюкання, поклав собі розлучитися з людським суспільством. Ні, ні, я не став шукати якогось безлюдного острова, та їх тепер і немає. Я просто знайшов собі прихисток у жінок. Ви ж знаєте, вони не осуджують по-справжньому наших слабкостей, радше вже спробують принизити нашу силу, обеззброїти нас. Жінка — це винагорода не войовника, а злочинця. Для нього жінка — пристань, тиха гавань; у ліжку жінки звичайно його й арештовують. Хіба жінка не все, що зосталося нам від раю земного? Геть розгубившись, я помчав до цієї пристані. Але тепер я вже не виголошував промов. Правда, я трохи ще грав роль, за звичкою, але колишньої спритності в мене не стало. Боюсь зізнатися (а то знов почну ораторствувати), але в ті часи в мені озвалася потреба в щирому коханні. Цинічно, правда? В кожному разі, мене мучила туга, почуття безталання, що робило мене вразливішим; траплялося, я мимоволі брав на себе якесь зобов'язання, почасти з цікавості. В мене виникла потреба кохати і бути коханим, а тому я уявив себе закоханим. Іншими словами, я геть здурів. Незрідка я ловив себе на тому, що ставлю те запитання, якого я, людина досвідчена, досі уникав, Я питав: "Ти кохаєш мене?" Ви, звичайно, знаєте, яка відповідь лунає в таких випадках: "А ти?" Якщо я відповідав: "Так", то перебільшував свої щирі почуття. А якщо зухвало відповідав: "Ні", то ризикував тим, що мене розлюблять і я страждатиму через те. Що більша небезпека загрожувала почуттю, в якому я сподівався віднайти душевний спокій, то завзятіше домагався його від своєї партнерки. Я дійшов до зовсім недвозначних обіцянок і вимагав від усього серця все глибшого почуття. Ось тоді я й запалився уявною жагою до чарівної дурепи, яка начиталася порад в еротичних виданнях, а тому говорила про кохання з палкою переконаністю інтелігента, який прорікав неминучість безкласового суспільства. Вам звичайно відомо, як захоплює така переконаність. Я також намагався говорити про кохання і зрештою переконав самого себе, що я закохався. Принаймні я був цього певен, аж поки та дурепа стала мені за коханку і я зрозумів, що автори-серцеїди навчили її розводитися про кохання, але залишили цілковитою невігласкою у любовній практиці. Я закохався в папужку, а спати мені довелось із змією. Тоді я почав шукати в інших жінок того кохання, про яке пишуть у книжках і якого ніколи в моїм житті не траплялося.
Але я шукав без особливого захвату. Адже понад тридцять років я любив лише самого себе. Такої закоренілої звички годі позбутися. І я не позбувся її, а виявляв лише кволі спроби перейнятися палким коханням. Я ставав усе щедріший на обіцянки, закохувався одразу в кількох жінок, як колись бувало, заводив одразу по кілька інтрижок. І накликав на жінок більше лиха, ніж у часи моєї безтурботної байдужості. Уявіть собі, моя папужка з розпачу надумала морити себе голодом. На щастя, я вчасно підоспів до безталанниці і смиренно підбадьорював доти, доки вона не зустріла вродливого інженера з посивілими скронями, який повертався з мандрів на острів Балі і якого їй уже описав її улюблений тижневик. У кожному разі, я не тільки опинився, як то кажуть, на сьомому небі й не дістав розгріщення, але й ще збільшив важкий тягар своїх помилок і гріхів. Згодом я відчув таку огиду до кохання, що довгі роки не міг без скреготу зубовного чути про "Життя серед троянд" або "Любов і смерть Ізольди". Я спробував відмовитися на свій лад від жінок і жити чеснотливо. Зрештою, мені досить було їхньої приязні. Але довелося відмовитись і від гри. А якщо відкинути потяг, то з жінками мені було без міри нудно; та, мабуть, і вони нудилися зі мною. Не було більше гри, не було театру, одна тільки гола правда. А правда, друже мій, — то смертна нудьга. Впавши в розпач від кохання і від чеснотливості, я врешті надумав, що мені лишається ще розпуста, вона добре заступає кохання, припиняє кпини людей, запроваджує мовчанку, а головне, дарує безсмертя. Коли ти п'яний упівсвиста, ще не втратив ясного розуму і лежиш пізно вночі поміж двох повійниць, геть вичерпавши хіть, надія, бачте, вже не мучить тебе — уявляєш, що віднині й надалі, на всі часи в житті твоєму запанує холодна розважливість, а всі страждання навіки кануть у минуле. В певному сенсі я завше пускався берега, ніколи не перестаючи мріяти про безсмертя. Це було властиве моїй вдачі й випливало також із великої моєї любові до себе, про яку я вже не раз казав вам. Та я просто помирав від прагнення до безсмертя. Я надто любив себе і, звісно, хотів, щоб такий коштовний об'єкт моєї любові жив вічно. Але ж по тверезому міркуванні та знаючи себе трохи, не бачиш достатніх підстав для того, щоб безсмертя було даровано такій сласній мавпі, а отже, треба добувати собі сурогати безсмертя. Через те, що я жадав вічного життя, я й спав з повіями, і пив ночами. Вранці, звичайно, у мене було гірко в роті, як воно й випадає смертному. Але довгий час я витав у небесах. Уже не знаю, як і признатися, я все ще розчулено згадую про деякі ночі, коли ходив до одного кабаре, чекаючи на танцівницю, що виступала там і вщедряла мене своєю ласкою. На славу їй я навіть побився якось з одним хвальком шмаркачем. Щоночі я патякав біля стойки бару в цьому непристойному затишку, освітленому багряними вогнями і просяклому пилом, брехав, як зубодер на ярмарку, і пив, пив. Дочекавшись зорі, я потрапляв нарешті в ніколи не застелю-вану постіль моєї принцеси, яка машинально віддавалася милощам і засинала, як убита. Помалу займався день, освітлюючи мій крах, а я, нерухомий, підносився до неба в сяєві слави. Алкоголь і жінки давали мені, не приховую, єдину гідну мене полегкість. Відкриваю вам таємницю, любий друже, не бійтеся скористатися з неї. Ви самі тоді переконаєтесь, що справжня розпуста — суща рятівниця, бо вона не накладає на вас ніяких зобов'язань. Вкидаючись у розпусту, думаєш тільки про себе, тому найбільше і блудять великі себелюбці. Розпуста — то нетрі без майбутнього і без минулого, а головне, без обітниць і без негайної кари. Місця, відведені для цього, відокремлені від світу. Заходячи туди, облиш і страх, і надію. Розмовляти там не обов'язково, те, по що прийшов, можна дістати й без слів, а часто навіть і без грошей — так-так. Ах, дозвольте мені, будь ласка, віддати хвалу безвісним і забутим жінкам, котрі допомагали мені тоді. Навіть тепер до моїх споминів про них долучається щось подібне до пошани.