Утомившися безплідною шуканиною, вже забиралися до виходу, коли втім Прокіп, що під час усеї ревізії скулений і недвижний сидів на своїм тапчані, нараз ісхопився й заступив дорогу Споришеві, простягаючи до нього обі руки.
— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.
— Віддайте мені те... моє! — мовив Прокіп.
— Що тобі маю віддати?
— А тото... таке гарне, що мені дав Панталаха.
— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Адже ж мушу показати се директорові.
— А він мені віддасть?
— Або я знаю?
— А... а... але ви прецінь обіцяли мені віддати, — відповів Прокіп.
— Ну, що ж із того, що обіцяв, коли не можу.
— Але я вам за те оповів, що мені сказав Панталаха! — мовив Прокіп, підносячи голос.
— Се ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасі дав святий Миколай — розумієш? — то треба се показати попові, щоб він пізнав, чи се направду від святого Миколая, чи, може, Панталаха так брехав.
— Коли ж бо я не хочу показувати попові! — закричав Прокіп. — Не хочу попові! Піп мені не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попові. Віддайте мені! Се моє!
— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і, вхопивши Прокопа за плечі, штовхнув його так сильно до середини казні, що бідний ідіот, спотикнувшись о залізний обруч, усе ще розкинений на помості, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав, як дитина, та поки встав, уже двері казні були замкнені.
Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютості:
— Віддайте мені! Віддайте мені! То моє!
І товк кулаками до дверей.
— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із коридору.
Прокіп затих, обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома, і він не хотів куштувати її солодощів. Заціпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготіти безумні плани помсти.
— Ага, одурив мене! — гарчав Прокіп, грозячи п’ястуками до дверей. — Чекай, я тобі покажу!
Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютості.
— Що я йому зроблю? — воркотів сам до себе, сюди й туди нипаючи по казні. — Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попам’ятає Прокопа! Або ще ліпше: як будуть варити в кухні кашу в тім великім кітлі, а він буде стояти обік, набираючи огню до люльки, а я тихенько-тихенько зайду ззаду, вхоплю його за ноги та й бух до котла. Ха, ха, ха! Нехай вариться! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або ні, візьму його, як буде спати, зв’яжу за ноги та й повішу стрімголов на банти. Нехай у димі коптиться, як свиняче сало. Або розпечу в кухні гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очі!
Його вбога фантазія гуляла по різних нетрях та любувалася тими жорстокостями, не дбаючи про те, що вони в його положенні були всі неможливі. Ті думки були йому розривкою; за ними він забув дійсність, забув те, що перед хвилею так боліло та дратувало його. Ще сльози тремтіли на його віях, а на носі не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоїлась і перейшла Бог зна до яких посторонніх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсім загоїтись та заструпитись його душевній рані.
Не минула й година, коли казня знов відчинилася і в дверях показався Спориш. Його образ відразу відновив у Прокоповій душі весь біль і всю ненависть. Він німо, але з виразом дикої злоби спідлоба глядів на ключника.
— Ану, вставай і забирайся відси! — крикнув Спориш.
— Куди? — буркнув Прокіп.
— Марш до кухні. Тут мусять майстри направити піч. Ану, живо!
В кухні порались чотири кухарі, декретові арештанти, народ веселий і жартливий. Вони почали розпитувати Прокопа про пригоди минулої ночі, а його глупуваті оповідання ввели їх у добрий гумор. Бачачи сліди крові на Прокоповім лиці, один кухар запитав його, що се в нього таке, і Прокіп сердито розповів про свою пригоду зі Споришем, про те, як ключник обдурив його, забрав йому таке ладне блискальце, дарунок Панталахи, і ще й пхнув його так, що він розбив собі ніс.
— Бійтеся Бога! — скрикнув з гумористичним жахом один кухар. — І він мав Бога в серці, щоб отак скривдити тебе!
— І не хотів тобі віддати того, що твоє? — допитував другий.
— Не хотів! — крізь сльози мовив Прокіп.
— Іди до директора та поскаржся на нього! — радив третій.
— А може, ліпше до самого прокуратора! — поправив четвертий. — Прокуратор старший від директора.
— Не хочу до директора! — плаксиво відповів Прокіп. — Директор недобрий! Директор до казенки посадить.
— Так, синку, так! — піддержував його один кухар. — Плюй на директора! До прокуратора вдайся! Той тобі догодить.
— Не хочу до креператора! — скрикнув Прокіп, у якого слово "креператор" в’язалося зі словом "креперувати" і значило щось нечувано страшне та грізне.
— І я так кажу! — мовив другий кухар. — Сам собі справу зроби! Або то ти не потрафиш? Ще б ти собі з таким ключником не дав ради?
— Морду йому набий!
— Очі йому видри! — піддав другий.
— Візьми його за одну ногу, другу приступи і розідри його надвоє, як жабу, — підправив третій.
Прокіп слухав з роззявленим ротом і дивувався, як се йому нічого подібного перед тим не прийшло до голови. Наївшися, він почав ходити по просторій напівтемній кухні, цікаво зазираючи в кожний кут, випитуючи про значіння кождої, найзвичайнішої речі і одержуючи на кожне питання від жартливих кухарів найдивоглядніші відповіді.
— Ай-яй-яй! — закричав нараз Прокіп, сплеснувши в долоні, побачивши на лавочці дві свіжо зарізані гуски, з яких одна мала бути спечена для пана директора, а друга зварена на росіл для хорих у тюремнім шпиталі. — А се що таке?
— Хіба не бачиш, що бузьки? — мовив один кухар.
— Бузьки? А вони що тут роблять?
— Прилетіли до нас у гостину.
— Ей, неправда! — мовив усміхаючись Прокіп. — Адже я знаю, що се гуси.
— Так? Знаєш? А в такім разі мусиш знати, що їм належиться.
— Що... що... їм належиться? А що ж їм належиться?
— Маєш зараз тут сісти і скубти.
— Добре! — радісно мовив Прокіп. — Я люблю скубти. Але пір’я буде моє.
— А пощо тобі пір’я, роззяво?
— Буду бавитися.
— Чи ти стікся? А хто ж пір’ям бавиться?