Гашіца висовує голову понад кущі і насторошується… Знов не він: коняка на горі пасеться, а нічна тиша підхоплює її важке ступання…
Аж, боже!.. Коли ж він прийде?.. Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідався, що неза-баром… Ай, сором, як вона це скаже?.. А треба, бо тоді він напевне відкинеться від Домніки та пришле старостів… Але чому він не йде?.. Невже не прийде?.. Що це — півні співають?..
Гашіца витягла шию, прислуховуючись.
Десь недалеко хрипливим голосом, як відрубав, кукурікнув півень. За ним чистим і мелодійним голосом обізвався другий, а там тишу сплячого села до решти сполохало безладне кукурікання півнів.
Дівчина сиділа, мов скаменіла.
"Ні, не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… при-йди…— уперто думала вона водно, вкладаючи в ті думки всю міць жадання.— Нема… Покинув… Через Домніку покинув… Але чекай!.. Та що йому зробиш?.. Одружиться, а я… покинута, знеславлена… Сором!.. сором!.. довіку сором… Візьмуть люди на зуби, мов вітер солому… А батько!.. Домне, домне!..[18]"
Гашіца заплакала. Теплі рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличчю й попадали на губи, жалісно й по-дитячи випнуті наперед.
Холод пізньої нічної доби обгорнув дівчину. Вона тремтіла й плакала, а звідкись з глибини, з самого споду серця, здіймався голос, потішаючи її: "А може, прийде?.. а може, прийде?.."
Вже над світом — змучена, змерзла й зневірена — повернула Гашіца додому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмовитись з ним по щирості, до краю…
Йон, чуючи свою провину, уникав Гашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопи на поле й не помітив, як Гашіца ззаду стрибнула на віз і причаїлась. Вже коли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Гашіца присунулась до Йона та торкнула його. Парубок вжахнувся, несподівано побачивши її.
— Ти як тут опинилась?.. Чого?..
— Чого?.. Того, що годі вже сподіватися, поки сам при-йдеш… Коли старостів пришлеш?..
Голос Гашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтів, що Йон не дочув.
— Що?
— Коли старостів пришлеш? — скрикнула Гашіца роздратовано в саме ухо Йонові.
Йон припинив трохи коні.
— Не пришлю…— відрізав він рішуче.
— То так?.. А за сором мій чим заплатиш?..
— Батько не велить дружитися…— крутив парубок, див-лячись кудись убік.
— То тепер ти батьком забиваєш мені баки?.. А тоді?.. А це що?..— враз скрикнула Гашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домніки.— То кохати носату Домніку батько дозволяє?.. Га?..
Йон образився.
— Гей! а ти що тут таке?.. Забралася на чужий віз та й лаятись?.. Геть з воза!..
— Ба не піду, аж скажеш, коли свататимеш…
— Як у мене волосся виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню.— Геть!..
Гашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далі…
— У-у! — посварилась навздогін йому кулаком Гашіца, здіймаючись з землі та обтрушуючи пил з одежі.
Злість, сльози душили бідну дівчину. З голосним плачем побігла вона до села, але скоро опам’яталася, обтерла сльози фартухом і подалась додому.
Не було другої ради, як признатися у всьому матері, прохати в неї поради.
Мати так налякалася, що й забула вилаяти доньку. Гей! неслава, сором!.. Треба щось радити…
Послали по тітку Прохіру, звісну порадницю у таких випадках.
Її захоплено на вулиці, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ході виводила вовняну нитку та щось бубоніла до себе.
Коли за дверима почулось хляпання капців, а потому в хату всунувся кужіль, Гашіца з матір’ю були певні, що зараз побачать гладку постать у ватованій катанці, чорній хустці на голові й під бородою, а межи тими двома хустками потужний ніс, який зразу робив враження не носа, а самого обличчя.
Тітка Прохіра докладно, смакуючи, випитала в Гашіци всі подробиці пікантної справи і авторитетно рішила:
— Треба йти пе коптьор… на піч…
На піч!.. Перед очима в дівчини встала картина цього зневажливого звичаю, неминучість прикрої розмови з батьками Йоновими, ворогами її батька, дикі сцени, які часто трапляються при такій оказії… Сором!.. Сором!..
Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Гашіца воліла б, аби земля запалась під нею. Але що ж! Земля не западеться, а йти треба…
Умовились, що надвечір, коли в Йоновій хаті всі будуть дома, тітка Прохіра відведе туди Гашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчилася справа.
Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Гашіцу і сливе силоміць потягла її за собою. Дівчина була як у гарячці. П’яти її немов прикипали до землі; серце хололо, в голові була одна думка, одне бажання, щоб ця дорога розтяглася без кінця-краю.
— Не журися,— потішала її Прохіра,— не ти перша йдеш пе коптьор… Торік Катінка Сандина таки віддалася за Ніхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Перепало їй і від батька, бо й сам Ніхалаки наклав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці носила синяки на тілі… А проте…
Гашіца вже не слухала. Ось вони завернули за ріг вулиці… Ось вже мигнули червоно осяяні вікна Йонової хати… В Гашіци затряслись коліна. Вона, вагаючись, зупи-нилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…
— Йди, йди… я тут зачекаю…
Гашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і від-чинила двері.
Аніка відчиняла саме скриню, мош Костаки виймав з печі жарину для люльки…
— Добривечір…
— Спасибі…
Гашіца поцілувала в руку спершу мош Костаки, потому Аніку і, не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печі, стрибнула на неї і заховалась за комин.
Старі здивовано ззирнулися, і одна думка разом шибнула їм до голови.
Аніка, стукнувши віком від скрині, кинулась й собі на піч до Гашіци, котра, мов звірок той, притулилась тремтячи в куточку.
— Ти чого прийшла? — суворо поспитала Аніка.
— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Гашіца.
— Мій син?.. А другі й ні!.. Знаємо ми вас, теперішніх дівчат!.. Геть з печі!..
— Не піду, хоч забийте… люди знають, що ніхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… по-сватаю… а тепер…— ридала Гашіца.
— Нунте ші Буковіна!..— гримнув ураз па цілу хату мош Костаки, що чув усю розмову.— А це що?.. Де Йон?..