Я оглянувся. Старий Маслак, усіма покинутий, зостався далеко позаду й мовчки дріботів наввипередки зі смертю. Він часто спотикавсь, одного разу навіть упав. На щастя, стріли вже не літали, і він поволі звівсь на ноги. Старість дуже тяжила йому плечі, проте вмирати він ще не хотів. Троє Огневиків, що саме вибігли зі своєї лісової засідки, могли б легко злапати його, але вони того навіть і не пробували. Може, він просто був надто старий і жилавий. Безволосого та мою сестру — ось кого їм треба було. Діставшись до дерев, я знову озирнувся й побачив, як вони гатять їх каменюками по головах. Один з тих Огневиків був старий кульгавий ловець, уже знайомий мені.
Лісом ми попрямували до своїх печер. Наша зрушена, безладна юрба сполохала всіх дрібних тварин у лісі й загнала їх у нори. З верховіть зухвало кричали нам услід сойки. Тепер, коли безпосередня небезпека минулася, Вислогуб спішився й діждав свого діда Маслака. Тоді вони поплентались далі вдвох — дід і онук, замикаючи собою нашу черідку.
Отак Клаповух і став знову нежонатий. Ту ніч я вже спав з ним у нашій печерці, і знову почалося наше колишнє товаришування. Втрата, здається, не дуже завгорила його. Принаймні не видно було, щоб він за жінкою журився чи щоб йому її бракувало. Непокоїла його лишень рана на нозі; минув добрий тиждень, поки вона загоїлась і до нього вернулася колишня жвавість.
Маслак був єдиний старий дід на все Плем'я. Часом, коли я згадую про ту давнину і його постать яскраво постає переді мною, я бачу, як дивовижно він схожий на батька нашого садівника. Той садівників батько був дуже старий, зморшкуватий та мізерний; і коли він блимав своїми маленькими сліпаками та плямкав беззубими яснами, то, їй-бо, був викапаний Маслак. Та схожість дуже лякала мене змалку, і я завжди тікав, побачивши старого, що шкандибав на двох костурах. Навіть Маслакова сива, кошлата борідка була така сама, як рідкі бурці в старого.
Я вже казав, що Маслак був єдиний дід на все Плем'я. То була дивина. У нас ніхто не доживав старості й мало хто середніх літ. Здебільшого вмирали наші не своєю смертю, а — як мій батько, як сестра, Щербань, Безволосий нагло й люто в розквіті життя. Природна смерть?! За тих часів умирати не своєю смертю якраз і було природно.
Серед нашого Плем'я ніхто не вмирав зі старості. Такого випадку я не знаю. Навіть і старий Маслак не вмер так, хоч він, єдиний на ту пору, мав такий шанс. Каліцтво, хвороба, будь-яка, хоч і тимчасова втрата прудкості та сили означали скору смерть. Як правило, такі смерті завжди траплялися без свідків. Просто хто-небудь нагло зникав з очей. Уранці виходив із сельбища й більше ніколи не повертався, зникнувши в череві якогось хижого звіра.
Наскок Огневиків на морквяній галявині був початком нашого кінця, хоч ми й не знали того. їхні ловці стали з являтися що далі, то частіше. Вони приходили вдвох або втрьох, скрадаючись лісом зі своїми летючими стрілами, що здіймали їм здобич з верховіття найвищих дерев, хоч би й як далеко. На ті дерева їм і злазити не треба було: луки і стріли правили їм за безмірно розвинені м'язи, — отож воші мовби стрибали та били за сотню футів, коли не далі. Те робило їх страшнішими над самого Гострозуба. Вони були дуже хитрі, мали справжню мову, що давала більшу силу їхній думці, а до того ще вміли об'єднуватись для спільних дій.
Після появи Огневиків ми стали ще полохливіші, ще прудкіші та сторожкіші. Тепер нам доводилось бути обережними й у лісі. Дерева вже не давали нам надійного захистку, не можна було, сидячи на гілляці, дражнити своїх ворогів, що бігали долі. Огневики були ті кровожерні вороги з зубами й кігтями футів на сто завдовжки — найжахливіші з усіх хижаків, що блукали в первісному світі.
Якось уранці, ще Плем'я й не розбрелося лісом, несподівано знявся переполох на водопої між тими, хто пішов напитись чи набрати води. Все Плем'я кинулося до печер. Такий уже був у нас звичай — перше тікати, а потому вже довідуватись, у чому річ. Прищулившись у війстях, ми чекали. Трохи згодом на майдан обережно вийшов Огневик. То був старенький кульгавий ловець. Він довго стояв, придивляючись до нас, до наших печер і розглядаючи наше урвище згори донизу. Тоді зійшов стежкою до водопою, а за хвилину повернувся іншою; знову довго стояв, спостерігаючи нас, і нарешті, обернувшись, зашкутильгав до лісу. А ми тим часом збентежено й жалісно перегукувалися у своїх печерах.
РОЗДІЛ XVI
Я знайшов її на давньому місці, неподалік чорничного болота, де жила моя мати і де ми з Клаповухом збудували наше перше житло на дереві. Це сталося цілком несподівано. Проходячи під деревом, я враз почув знайомий ласкавий згук і, зиркнувши вгору, побачив Прудку на гілляці. Вона теліпала ногами й дивилася на мене.
Щасливий, я стояв хвильку непорушно, та скоро в те щастя почала закрадатись якась туга та тривога. Я подерся на дерево до неї. Вона поволі відступила. Я далі за нею, та коли вже трохи-трохи не дістав її, вона перестрибнула на ближче дерево і, шелестячи листям, визирала з зеленої гущини на мене, ласкаво щось жебонячи. Я теж стрибнув туди й погнався за нею, як навіжений, і ще раз вийшло те саме. Вона перескочила на третє дерево, і знов виглядала з листя, і знов лагідно жебоніла.
Я відчув нараз, що є між нами щось нове, чого не було раніше, перед нашою з Клаповухом мандрівкою. Тепер я жадав її і був свідомий того. Вона теж це знала, а тому й не підпускала мене до себе. Забувши, що вона направду Прудка й що я лишень її учень у мистецтві лазити по деревах, я гнався за нею з дерева на дерево, а вона ніяк не давалася мені до рук. Вона дивилась на мене ласкавими очима, лагідно жебоніла, гуцалася та розгойдувалась на гілках зовсім близько, але недосяжна. Що довше вислизала вона від мене, то дужче я прагнув її спіймати. Та вже й вечір надходив, тіні на землі довшали, а зусилля мої все були марні.
Поглинаючи її очима серед гонитви і під час коротких перепочинків, я бачив, що вона дуже змінилася. Стала більша, повніша, доросліша. Обриси її покруглішали, м'язи налились, і в усій її істоті відчувалася дозрілість, щось нове для неї й збудливе для мене. Я не бачив її три роки щонайменше, і, натурально, зміна була чимала. Я кажу три роки, але це тільки приблизно; може, їх було й цілих чотири, бо спомини мої дуже плутані, і що більше я думаю про те, то більше впевняюсь, що то мусило бути не три, а чотири роки.