— Вибий собі з голови цей Суботів. Я не можу ламати волі мойого блаженної пам'яті родича й відбирати в Хмельницького те, що було дане його батькові.
— Може, його батько собі на це заслужив, але наш сотник — зовсім ні... Він не тільки собі не заслужив, але навіть не має до Суботова ніякого права.
Староста глянув на нього.
— Бо ніде в актах гродських право надання Суботова не записане. Суботів все ще належить до староства чигиринського. Покійний сотник Михайло Хмельницький обманув його милость покійного гетьмана, бо він не був шляхтичем і йому по польському праву не прислугувало надання. Кому надається, цей має право приймати осадчих, підданих, а це тільки шляхтичеві можна. Сотник таким не є. Надто наш пан сотник з татарами спілку заводить. Покійний гетьман не раз жалував, що не казав цьому панові голови з пліч зняти.
— Докажи мені, що він з ордою заводиться, а я зроблю з ним короткий процес. А щодо Суботова, то я вже раз сказав, що слово мойого родича ламати не буду...
— Зробім, ваша милосте, таке: я без відома вашої милості по нашому звичаю заїду на Суботів, а він хай собі потім відбирає судом...
— Хмельницький вложив же ж багато в Суботів, побудував будинки, млини, повисушував болота...
— Він вже це все давно відбив собі з баришем і кривди йому не буде.
Чаплінський нахилився до вуха панича й став йому щось шептати. Обличчя пана старости стало розпогоджуватися. Усміхнувся любенько і став хитати головою на знак згоди.
— Про мене, роби, як хочеш,— я нічого не знаю. Тільки вважай: Хмельницький не простий козак — щоб ти при цьому не попік пальців.
— Це вже моє діло... Я тільки не хотів нічого робити проти волі вашої милості, мого добродія і пана.
— Ну добре, я нічого про це не знаю. ...Чигиринський полк вийшов на переправу, кудою
мала йти орда. Цим разом вістка була правдива. Полк мав чимало праці й мусив довше забаритися. З полком пішов і Богдан. У Суботові остала тільки Горпина з домашньою челяддю, бо козаки пішли з своїм сотником. З Горпиною остав теж його найстарший син Остап.
Цю хвилину використав Коморовський, зять Чаплінського. Зібрав замовлених гільтаїв і пішов на Суботів у білісінький день.
В Суботові ніхто не прочував лиха. Челядь робила свою роботу. Горпина поралася в городі. Остапко їздив на свойому конику, що дістав від батька в дарунку. Анна вишивала в світлиці та приспівувала пісеньку, що навчилася від хуторяних дівчат.
Біля самого полудня увігналася у ворота озброєна юрба на конях, з великим криком і галайканням, та стала всіх стрічних бити нага ями й розганяти. Попереду їхав Коморовський. Він викрикував найбільше й лаяв Хмельницького на весь рот. Врешті зсів із коня й пішов у світлицю. Тут стрінула його
Анна. Вона ніраз не збентежилась — наче б вижидала цього.
— В імені пана підстарости Чалінського забираю в посідання і володіння неправно захоплену Хмельницьким посілість, що належить до чигиринського староства зо всім, що на ній находиться...
— Мене це не доторкає,— промовила Анна байдуже,— я тут ні при чому.
— збирайся, панночко, поїдеш з нами в Чигирин — такий вийшов приказ від пана підстарости.
Анна без спротиву стала складати в скриню все те, що коли-небудь дістала від Богдана.
А тим часом наїздники бушували по всіх усюдах і тягнули, що під руки попало. Виважували двері від комор і засіків, забирали все й вантажили на вози. Забрали все: одежу, постелю, посуду, зброю. Забрали верхові коні, що стояли в стайнях, пригнали з левади череду, табун коней, отару овець, та присилували чабанів гнати те все в Чигирин. Різали кури, гуси, качки, розлржили серед двору вогонь та стали те все варити й печи. Добралися до льоху, викотили бочки з медом і горілкою і пили, а решту набирали на вози.
Так само грабили й осадчих у селі.
На крик вибігла стара Горпина з огороду й тільки руки заломила:
— Господи! — кричала.— А це що таке? Чи не орда напала? Що ви, бузувіри, розбишаки, робите? Лиходії, злодюги...
Якийсь розбишака не дав їй далі кричати: вдарив прикладом мушкета в груди — й стара впала на землю без пам'яті.
В цій хвилині над'їхав на своїм конику чотирнадцятилітній Остап Хмельниченко. Побачивши таке, ввесь скипів. Заграла в ньому козацька кров. Влетів прожогом у ворота і першого стрічною гільтая кроп-нув кнутом по обличчі. На ґанку стояв Коморовський.
— Як смієш, розбишако, грабувати добро мого татуся? Як татусь поверне з походу, то шкуру з тебе здерти прикаже. Геть відсіля!
Коморовський аж зубами заскреготав із люті.
— Ну-те, хлопці, дайте цьому хамському щеню-кові доброго прочухана, щоб знав, як щляхтича зневажати.
Хлопчина й не стямився, як якийсь драбуга зловив його за в'язи й стягнув із коня. Хлопець пручався щосили, дряпав і кусав, та не вдіяв нічого. Його поклали на землю, придавили колінами й стали немилосердно бити. Хлопець втратив пам'ять, та Коморовський казав його облити водою і далі бити.
— Не жалійте вовченяти, бо як виросте, то нас усіх поїсть...
Хлопець обомлів знову та вже й від води не очуняв.
— Буде з нього!
В цей час сиділа Анна на возі, біля своєї скрині. Дивилась на те все байдуже, без співчуття, наче б не людину били, не сина її чоловіка, а мертву колоду.
Від'їхали врешті вози, від'їхав і Коморовський, оставляючи на хуторі економа й кількох гайдуків, бо польське право наказувало не покидати здобутого посідання.
На хуторі все заспокоїлося.
Горпина прочуняла, ще поки вони від'їхали. Бачила Анну, що водоволена, сиділа на возі, бачила, як били Остапка. Та була така ослаблена, що ні підвестися із землі, ні слова промовити не була в силі. Все те видавалося їй страшним сном. Врешті підвелася насилу й попленталася до Хмельниченка.
— Пробі! Води дайте! — крикнула, мов божевільна. Та не було кому її послухати — всі порозбігались та поховались, де хто міг.
Горпина з розкудовченим волоссям, без очіпка, ломила руки над мертвим тілом дитини.
Нарешті з'явилася заплакана молодиця із водою. Та не було вже кого тверезити. Дитина не жила... Всеньке тіло — одна велика, кривава рана. Надбігла ще одна дівчина.
— Біжи, Насте, за пасічником,— промовила молодиця, бо Горпина (була) не при пам'яті: вона тільки голосила божевільним голосом, що слова не можна було зрозуміти.