Валерія зайшла на кухню, а я став на порозі, бо мені вже там не лишалося місця; чашку з кавою, досить рідкою й холодною, дівчина тицьнула мені мимохідь, прямуючи в гущу своїх залицяльнико-вболівальників, я посунув слідом, упав на диван поряд з рудим хлопцем, сьорбнув кави, глянув у журнал, наставив вухо до транзистора, роззявив рота на магнітофон — тобто став повноправним громадянином маленької держави, громадяни якої навіки втратили почуття гумору, сповнившись телячим захопленням до біляво-ніжної, невловимо-виткої володарки цієї суверенної території.
Валерія ходила між нами, ніби в лісі між деревами. Переступала через ноги, спокійно забирала в когось порожню чашку, підкладала ще якийсь пошарпаний журнал, подавала нову бобіну з магнітофонною стрічкою. Вона нікому не виявляла особливої уваги, ніхто не користався почесною поблажливістю, ні на кому не затримувався погляд її сірих, уважних, як мені видалося в день знайомства, очей.
А що ви знаєте про фільм "Червоний намет"? В ньому грає сама Клаудія Кардінале. Грає дівчину Валерію! Там потрясаючі хлопці летять на потрясаючім дирижаблі до Північного полюса, переживають потрясаючу катастрофу, падають на кригу, ставлять червоний намет і ждуть, поки їх знайдуть. Їх шукає весь світ, літаки літають нам Арктикою, один літак пролітає над червоним наметом, потрясаючі хлопці вибігають з намету, махають руками, показують свої кінематографічні потрясаючі бороди, але літак не помічає нічого, летить далі, тоді потрясаючі хлопці співають потрясаючу пісню: "Пусть ко льду примерз ты задом, парапонцы, понцы-по..."
Я сидів на дивані серед мовчазних і, мабуть, глибоко нещасних хлопців і відчував, що теж незабаром можу перетворитися на парапонця. Парапонці-по...
Але тут Валерія скомандувала:
— Все! Можете йти!
У них, виявляється, збігалися принципи з Пелагеєю Йванівною. Маєш ноги — йди. І нікому не надається переваг. Всі встають і виходять. Сміх у пустому залі. Я спробував вдати парапонця, який примерз однією деталлю до дивана. Всі встали — я сидів.
— Вставайте, Митю,— сказала Валерія,— ви ж бачите, що вже всі йдуть.
— Я теж зараз примушу йти свої неслухняні ноги,— досить бадьоро заявив я, бо вже мав у голові новий план, переконавшись у неможливості стати парапонцем бодай на кілька хвилин, поки вийдуть чотири невдалих зальотники. План був простий: вийти останнім, затриматися на мить і хоч зітхнути перед Валерією, чи поцілувати їй руку, чи махнути безнадійно рукою, чи сотворити мовчазну молитву на честь жорстокої богині.
Та й цей мій план розвалився, мов дирижабль у фільмі "Червоний намет". Бо Валерія теж вийшла разом з нами, і вийшла... першою. Я міг лишатися заднім хіба що для того, щоб ще раз обмінятися думками з Пелагеєю Йванівною щодо її принципів.
Аби я вірив у відьом і нечисту силу, я б запідозрив, що Валерія зв'язана з ними досить тісно й безпосередньо. Бо вона з льоту розгадувала мої найхитріші заміри і вмить знешкоджувала їх, тобто зводила нанівець мої трудові зусилля.
Як тебе не любити, Україно наша? Слова Луценка, музика...
Музики не було. В моїй голові тепер били барабани з усіх джазів світу, під їхнє гудіння, в ритмі розчарування й безнадії зійшов я по сходах з третього поверху слідом за Валерією, став коло під'їзду разом з усіма, вистояв хвилину мовчання й роздумів, або молитов, як заведено десь серед віруючих, і з душевним трепетом вислухав останню заяву нашої богині:
— До побачення. Тепер розійдемося.
Всі слухняно виконали повеління, я теж розійшовся в усі боки, але лаври Боба Бімона на Мексіканській олімпіаді не давали мені спокою, тому я круто повернувся й стрибнув ще з більшим натхненням, ніж стрибав від Пелагеї Йванівни. Стрибок виявився напрочуд вдалим, я опинився в під'їзді поруч з Валерією, вона ще не встигла поставити ногу й на перший східець.
— Новини дня,—спробувала здивуватися Валерія.—Це ви, Митю?
— Здається.
— А що б це мало значити?
— Я подумав і вирішив, що не можу лишати вас саму на темних сходах.
— Ви дуже швидко думаєте.
— Маю деякий досвід. Мене включили в АСУ. Знаєте, що таке АСУ? Автоматична система управління. Компютери й автоматика. І я цілу зміну приймаю нестандартні рішення.
— Сьогодні це вам не вдалося. Досить стандартний прийом. Ви щось сказали про темні сходи? Бачите, скрізь світяться лампочки?
— Вони можуть перегоріти.
— Мені це якось не спадало на думку.
— А мені спало. В мене голова відкрита для всіх ймовірних думок. Але одна думка там запанувала назавжди. Я хочу сказати вам про це негайно. Це думка про те, що я не хочу вас більше втрачати. Після тих троянд... Невідомості... Мені здається, весь час здається, що я...
Тут я зрозумів, яка недосконала наша мова. Я бурмотів, белькотав, щось намагався виголосити, але нічого не виходило. Тому само собою якось вийшло, що я урвав мову, швидко нахилився, знайшов руку Валерії і поцілував її.
— Зовсім зайве, Дмитре,— трохи сердито сказала Валерія,— ми з вами ще й не знайомі як слід... І взагалі... Тепер хлопці не цілують рук дівчатам... Що ж до мене, то я...
Я стояв розгублений. Коли не цілують рук, то що ж вони цілують, сучасні хлопці, чорти його бери! А я колись цілував руки матері, а ще цілував, що вже й цілковита таємниця, пропахлі мастилом руки Чемериса в той день, як відчув, що цей жорстокий чоловік навчив мене гнати трубу! У кожного є свої принципи, коли на те пішло, а в Дмитра Череди принцип: поцілувати руку людині, яку він ставить над усіма. Не ми це вигадали, але застосуємо в цілях мирних і благородно-піднесених.
— Я хочу прийти до вас і застати вас саму,— намагаючись бути брутальним, заявив я Валерії,— і коли застану хоч одного з ваших зальотників, то викидатиму їх у вікно з третього поверху.
Валерія мовчки дивилася на мене.
— І... — тут я затнувся, бо Валерія не робила спроби мене вгамовувати, а я сам зненацька відкрив, що вже вичерпав усю свою програму погроз і обіцянок.
— Ну, гаразд,— нарешті змилувалася наді мною Валерія,— проведіть мене до третього поверху, раз так вийшло, хоч я не хотіла... І запам'ятайте...
— Я знаю: принципи... І Пелагея Йванівна...
— Не забувайте також про мене...