— Скажи, "оуі", дитинко, по-французьки,— спробував я перевести все на звичні жарти, але які там жарти.
— Не клей з себе дурня! Віддай листа! — приступила вона до мене.
— Але ж він однаково прийде до мене.
— До тебе? Хто тобі сказав? Що ти верзеш?
— Ну, як же, мила Клементино? Невже ти забула, кому посилаєш ось уже скільки часу листи? Дивись, що тут написано: "Діловий дім, квартира номер три, синові". Може, тобі показати паспорт, щоб ти переконалася, що син майстра Череди Дмитро Череда прописаний постійно в "Діловому клубі", квартира номер три? Згода, що я вчинив недостойно й, може, ганебно, хапаючи тебе за руку. Але мені набридло одержувати листи від анонімної дівчини, а ще більше набридло, що мене називають "син". Це мене просто обурювало! Хіба я тільки син, та й годі? Молодий, як уперто називає мене Чемерис? Чорти його бери, я самостійний чоловік, і звуть мене Дмитро Череда, і я повноправний робітничий клас, мила моя Клементино! Вам тепер, сподіваюся, ясно?
Довгі промови перед дівчатами — чистісіньке безглуздя. Дівчата ніколи не слухають довгих промов. Вони використовують цей час для вигадування достойних відповідей, для вмілого викручування, для звинувачень.
— Це не мій лист,— заявила мені Клементина спокійно й навіть з погордою.
— Не твій? А чий же?
— Мене попросили вкинути.
— Але ж це твій почерк на конверті!
— Попросили надписати адресу.
Та не на того напала.
Я достеменно знав, як притиснути до стінки це паскудне дівчисько!
— Може, тебе попросили писати також листи? — єхидно спитав я, помахуючи пачкою послань, які добув з кишені.— Все перевірено! Чула про графологічну експертизу? Встановлено й доведено, що писала всі ці листи та сама особа. Зовуть її — Клементина Книш.
Але слова мої були зайві. Клементина їх не чула. Ніякої експертизи вже не треба було. Величезними, повними жаху очима дивилася вона на злощасну пачку. Кволо змахнула рукою, мовби пробуючи відняти або випросити листи, але хто б же то відняв у мене моє?
Наставало торжество переможця або приборкання непокірливої.
Але я помилився, як то кажуть розумні люди, жорстоко. Клементина підскочила до мене і з ще більшою люттю, ніж перед тим, коли кусала мене за руку, гукнула:
— Віддай!
І ще крикнула:
— Нахаба!
А потім ще:
— Це не твоє!
Моєму подиву не було ні кінця ні краю.
— Тобто, як не моє? Все, що прислано мені,— моє!
— Не тобі! — крикнула знов Клементина.— Віддай! Усе віддай! Усе не тобі!
І заплакала.
А я спробував трохи поворушити мозком, але, хоч ти вбийся, не міг поворушити, бо ж поруч плакало таке створіння, люди могли побачити й почути, взагалі ситуація ставала щомиті безглуздіша.
— Кому ж посилала? — спробував я відступити на позиції, які не планувалися і лише тепер у гарячковому поспіху десь вишукувалися.
— Не тобі! Не тобі! — крізь сльози, але з упертою злістю повторила дівчина.
І тут я дочалапкався нарешті до жалюгідних запасних позицій, доповз туди розбитий, розтрощений, розгромлений, я нагадував мого друга Євгена, який лежав колись мертво на імпортному дивані, лежав долічерева, ховаючи обличчя, страждаючи безнадійно й тяжко. І ось там, страждаючи і перев'язуючи свої рани, я зрозумів, хто мене переміг. Знов те саме, що й тоді з Євгеном! Знов Шляхтич! Клементина переплутала квартири. Треба було написати "чотири", вона вперто писала "три", а й у тій, і в другій є сини. Тільки там син удачливий, а в нашій невдаха. Ну, історія! Це вже справді історія з географією! Але ж і дівчатка пішли! Цілий рік писати одруженому чоловікові отаке! І це тоді, коли поверхом нижче живе молодий і неодружений!..
Ох, і дурень же я! Ох, і остолоп!
Я дивився на Клементину майже з ненавистю.
— Можеш не хлипати,— сказав їй похмуро,— вже догадався, що переплутала квартири. Класичний зразок роззявкуватості. Але можеш витерти свої сльози: пишеш ти здорово! Цим тільки мене й купила. Виспівуєш, як та птичка, назви якої я запам'ятати ніколи не міг, але ти, як кругла відмінниця, мала б знати...
— Сирена,— схлипуючи, промовила вона.— І не птичка, а жінка з крилами. Віддай листи!
— Візьми,— подав я всі листи разом з останнім, непрочитаним,— візьми, жінко з крилами, і не залітай мені більше в душу. Ясно?
Вона вихопила в мене пачку, зіжмакавши листи, мерщій стала пхати їх до торбинки, кілька листів упало на землю, я спокійно підняв їх, подав Клементині.
— Забуто, травою поросло,— махнув рукою.— Крапка, абзац, жирний шрифт. "Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло",— як співають в одній морально-побутовій пісні. А тепер скажи мені. Ну, я розумію. Льоня Шляхтич — чоловік справді... Я сам перед ним... Але ти... Що ти в ньому знайшла?
— Він розумний.
— А я, наприклад, що — дурний?
— Він глибокий.
— А я мілкий?
Вона вперше глянула на мене заспокоєно, спробувала усміхнутися.
— До чого тут ти, Митю?
— Як то до чого? Ну, хоча б як жертва історії з географією!
— Ти не зрозумієш. Я сама теж не розумію. Це не піддається поясненню. Але добре, що воно все так вийшло. Спасибі тобі.
— Та ні за що.
— Однаково спасибі. Ти врятував мене.
— Чистісінька випадковість.
— Але врятував. Як товариш. Вдруге рятуєш мене. Тоді, коли я просилася в цех...
— То це ти вже тоді хотіла до Шляхтича?
Вона мовчала. Хіба таке пояснюють?
— Давай руку,— запропонував я.— Мир — дружба. Кажи товаришу Книшу, хай записує мене в художню самодіяльність. Гратиму в п'єсах ролі невдах. Вийде в мене?
Клементина всміхалася. Може, й без полегшення, але й без сліз.
Довелося дзвонити Рацпропові.
— Запрошення лишається в силі?
— Лишається,
— Їдемо?
— Їдемо!
Шляхтич супився, що я кидаю "монтажну зону" в найвирішальнішу хвилину, але мені вже набридло: він завжди похмурий, у нього завжди найвирішальніша хвилина. Типовий рабовласник! Ось коли я уклав би пакт з Кривцуном, але Кривцун несподівано виступив на боці Шляхтича.
— Змотуєш вудочки? — прискалив він око.— А хто називав мене обивателем, цікаво б знати? А тепер обиватель зостається вколювати, а передова частина дає драла! Хтось тут розбалакував про благородну роль праці, ти не чув?
— Знаєш що,— порадив я Кривцунові,— відчепись, і в доброму темпі, бо інакше...