Їхати мені, коли зізнатися по щирості, нікуди не хотілося. Але й лишатися не міг. Розповідати, як їздили, теж не дуже хочеться. Ну, сіли. Ну, поїхали. Як сказав один дуже мудрий чоловік, дорога була далека, через усю Україну — в цілковите забуття. Асфальтове шосе, по боках пейзажі. Рацпропові було весело, моїй сестричці Тоні було весело, їхньому синочкові було весело, а мені сумно. І така це штука сум, що, відчував я, залізеш у неї один раз — то вже навряд чи й вилізеш. Все життя буде сумно. І від шосе, і від колгоспних ланів, і від жайворонків у небі, і від зустрічних машин, і від попутних, від усього сумно. Але ні! Не від усього! Рацпропова машина сумувати не дала. Вона розвеселила б і мертвого! То був суцільний регіт на колесах. Пересувний регіт, коли дозволено буде так висловитися.
Мені-то, власне, було все байдуже, але якесь передчуття, видно, гнітило мене, бо коли Рацпроп з сімейством підкотив до "Ділового клубу", щоб забрати мене в турне, я пошкодував, що він не догадався пофарбувати свою цинкову буду. Блищало, як сто цинкових тазків!
— Ти не знаєш законів автомобілізму,— поважно відмовив Рацпроп.— Чим машина відмітніша на шосе, тим менше шансів аварії.
— Червоний і жовтий кольори найвідмітніші, дядю Митю,— пояснив мені малий Юр.
— А цинк? — спитав я.— На якому місці стоїть цинк?
— А наш цинк ще відмітніший! — гордо заявив Юр.
Не знаю, як воно з законами автомобілізму, але щодо законів тикання пальцями, тюкання, свистіння, хихотіння при появі наших оцинкованих ночов на колесах ми били всі рекорди. Ще поки їхали містом, то нічого, але як вибралися на шосе,— біда! Все сигналило нам назустріч і навперегін, в нашу будку кидали помідорами й огірками, цинк гримів і дзвенів, у ньому з'являлися загрозливі вм'ятини, Рацпроп спокійно пояснював, що помідор навряд чи проб'є дірку, а от огірок може, бо він твердіший, а тут складаються дві швидкості: швидкість машини й швидкість польоту огірка. Закон фізики. Не знаю, дією якого закону можна було пояснити, що нас переганяли буквально всі машини, навіть допотопні "Москвичі" з розкладушками і матрацами на верхніх багажниках. І кожен, хто обганяв нашу цинкову карету, неодмінно дарував нам дружній жест: потріпував пальцями одної руки коло носа або пальцями обох рук коло вух, підстрибував на сидінні, показуючи, як йому регочеться, висолоплював язика, хапався за голову — людьска винахідливість безмежна!
Зате в моєї сестрички Тоні терпіння виявилося не безмежне. Ми проїхали, може, десяток-другий кілометрів, і вона рішуче заявила чоловікові:
— Повертай назад!
— Ти щось забула? — стривожився Рацпроп.
— Нічого я не забула — повертай!
— Поясни,— спокійно запропонував Рацпроп, щулячись від гучного "бам", яке зробив над його головою кинутий з вантажної машини великий помідор.
— Досить,— сказала Тоня,— накаталася! Не поїду я далі! Завертай або зупини, я піду додому пішки!
— Так гарно почали їхати, а ти...— докірливо промовив Рацпроп.— Юр, скажи мамі...
— Ма, ну чого ти? — заскиглив Юр.— Ми ж іще й не розігналися! Вона ж у нас як розженеться!
— Завертай! — звеліла Тоня.— Можеш їхати сам. А я не хочу. І дитини не дам! Сам же казав, що в тебе машина місцевого значення. Нащо було глумитися на шосе?
— Але ж закони автомобілізму,— спробував був Рацпроп. Та я вже знав, що ніякі закони його не врятують.
Ми повернулися до міста, бо Тоня не захотіла ганьбитися, повертаючись так скоро додому, хоч як плакав Юр, його залишили в діда й баби Черед теж, а ми з Рацпропом знову вирушили в подорож. Дорога була далека, мала вона пролягати для мене в суцільний сум, але, хвала Рацпропові й законам автомобілізму, обернулася суцільним реготом.
Ми повзли з швидкістю, для вимірювання якої ще не винайдено механічних пристосувань. Мається на увазі швидкість не максимальна, а мінімальна. Умови пересування приблизно лишилися такі самі, як і перше, хоч відсутність у машині жінки трохи гамувала запопадливість водіїв. Хизуватися не було перед ким, наставляти носа не було сенсу. Ще пробували здіймати нас на глузи ті, в чиїх машинах сиділи жінки власні, але це вже було не те.
— От чорт,— зітхнув Рацпроп,— треба було Тоні сховатися, щоб її ніхто не бачив у машині, тоді б ми їхали спокійно. Нащо я садовив її спереду?
— Та вона сиділа позаду,— нагадав я.— Але й там її помічали. В машині не сховаєшся. Хіба від цієї публіки можна сховати жінку, та ще таку гарну, як Антоніда!
— Антоніда гарна! — зітхнув Рацпроп тяжко.— Але ж незбагненні закони автомобілізму!
Ми повзли зі швидкістю, неприпустимою для двадцятого століття, довкола дзвеніли механізацією колгоспні лани, Рацпроп крадькома кидав погляди то правобіч, то лівобіч, він би, мабуть, охоче зіпхнув свої цинкові ночви в перший-ліпший яр по дорозі й рвонув би домеханізовувати колгоспні лани,— там почувався справжньою людиною, там мав шанобу і вдоволення від роботи. А тут тільки закони автомобілізму!
На першій же заправочній станції ми відчули дію цих законів в усій їхній жорстокій безжальності. Рацпроп хвацько підрулив до хвоста довгої черги, гальмонув з рипом і скрипом, а що черга була довгенька, то він вимкнув двигун і став спокійно ждати, хоч нам спокій тільки снився: відразу машину обаранила шоферня, по цинковій буді затарабанили кулаками, хтось вибивав джазовий ритм, ще інший пропонував закупити буду й демонтувати, поки дійде наша черга заправлятися, бо йому, мовляв, до зарізу потрібен цинк укрити свининець.
— Пиши заяву,— спокійно сказав я любителеві вкривати свининці цинковою бляхою,— розглянемо, як належиться, і відпустимо тобі цинку, раз так закортіло.
— А ви хто такі? — вмить зацікавилася шоферня.
— Фондові матеріали можете дістати?
— Шифер?
— Цеглу?
— Шлакоблоки?
— Все можемо,— похвалився я,— пишіть заяви!
Тим часом черга сунулася вперед, але ми стояли на місці, бо, поки Рацпроп заводив двигуна, той, хто стояв позаду, вискакував наперед нас, гаркотіти двигуном Рацпропові не хотілося, бо наш двигун видавав звуки не вельми гармонійні, тому він знову вимикав двигун, потім пробував завести, не встигав вчасно, нас переганяли без кінця, ми вже стояли тут годину або й дві, і виникала підозра, що стоятимемо коли й не вічність, то у всякому разі цілу свою відпустку або й цілий курортний сезон. Врешті я зорієнтувався в обстановці, виліз з машини, перехопив заправочний шланг і, відмахуючись ним од шоферні, яка вмить кинулася на штурм, закричав до Рацпропа: