– А, вітайте, гості! – мовив він радісно, стискаючи їх руки. – Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо "кратчайший глагол".
– Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, – мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
– Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготуванням до нашого віча?
– Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участі, – мовив о. Семенович.
– Прийдуть, прийдуть! – додав журливо о. Зварич.
– Чудово! Чудово! Се найголовніше.
– Не знаю, чи найголовніше, – ще сумніше мовив о. Зварич.
– Хіба вам здається, що ні? – живо запитав Євгеній.
– Я думаю: легше стягнути купи народу, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх...
– Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претензію і охоту занадто багато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче – то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.
– Так! – трохи ображено скрикнули оба панотці. – Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами, – додав о. Семенович.
– Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народу і для інтелігенції, але в якім розумінні? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв’язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.
– Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! – скрикнули знов хором оба панотці. – Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.
Євгеній усміхнувся. Він мав у пам’яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не розуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:
– А хоч би тілько й для нас – нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може, й ні – ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічі могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народу се має бути школа політики, політичного життя.
– Ага, все-таки школа! – радісно підхопив о. Семенович.
– А школа політичного життя – то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ – власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
– Ми се знаємо, – буркнув о. Зварич. – Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
– Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, – мовив Євгеній. – Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльності, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?
– То фрази, пане меценасе, – мовив о. Семенович. – Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.
– Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.
Ся перспектива трохи зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:
– Таки жаль. Я був би за цензом грамотності при голосуванні.
– Добре, – сміючись, мовив Євгеній, – будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
– Вільно вам жартувати, пане меценасе, – пристиданий трохи, мовив о. Семенович, – але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.
– А з чим таким?
– З тим, щоб ви звільнили нас із обов’язку референтів на вічі.
– Як то, не хочете реферувати?
– Не не хочемо, а не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.
– Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя і потреби народу в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпочніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.
– Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде, та й годі!
– Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.
– Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участі в тім вічі і прошу звільнити мене з обов’язків комітетового.
– І мене, – мовив о. Зварич.
– І вас? – зачудувався Євгеній. – Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з’їздом. Усі три зв’язані своєю честю. Як же ж се?
– Пане меценасе, аd impossibile nemo tenetur1, – мовив о. Семенович. – Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічі, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора, і мої заходи пропали.
– Чому ж ви се не сказали зараз на з’їзді?
– Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з’їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: "Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічі, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!" Ну, а не послухати його – ви знаєте, що се значить для мене.