Молодий верхівець їде Чаплинкою. Здалеку впізнають його чаплинські дівчата: Яресько. Отой, що співає гарно; їде неквапом, погойдуючись, недбало перекинувши обидві ноги набік. Знічев'я метляє зв'язкою запасних, щойно відкованих підків, зачудовано розглядається навкруги, мовби вперше тут опинився, мовби не глиняною, в облуплених саклях Чаплинкою їде, а якимсь невиданим царством...
День як вимитий: із сонцем, та вітерцем, та з першими жайворонками. Земля розмерзається; і талий винний дух полів, розбавлений солонуватою вільгістю недалекого моря, уже виразно чується в повітрі. Не впізнати сьогодні Чаплинку: саманові оббиті буранами халупи, відігріваючись, вбралися вже зовсім як на весну, стоять в кришталевих сережках танучих бурульок, з яких на землю повільно капає й капає сонце.
Як цю кришталеву, всю в краплистих самоцвітах Чаплинку, так не впізнати сьогодні й Наталку: красується біля тітчиної кураєвої загати у квітчастій хустці — голова напіввідкрита,— лускає насіння, здалеку всміхається, загледівши Данька.
— Тпру! Стій!.. Кого це ти тут виглядаєш, дівчино? Зашарівшись, лукаво повела бровою:
— Весну!
— Ну і як?
— Іде.
Данько задер голову, прислухаючись:
— Еге ж... Голосистий якийсь піднявся... І стали обоє наслухати небо.
Ось вони вже його помітили у світлій ясній високості. Свіжа яскрава блакить і він, один поки що на все величезне небо. Тріпотливо, ледве помітною цяткою повільно рухається в небі кудись через Чаплинку. Мовби вгадавши, як радісно зараз слухають його внизу двоє отих біля загати, залився ще, заповзятіше, ще дзвінкіше.
Тюї!.. Тюї!.. Тюї!..
Далеким передзвоном ковальських молотків відповідає йому окришталена сонцем Чаплинка.
З жайворонка дівчина перевела погляд знов на Данька:
— Звідки це ти?
— В кузні був,— Данько помахав, подзенькав у повітрі зв'язкою запасних підків.
— Все ще куєте?
— Той кує, а той перековує. Той на зимню ковку просить, той на літню. А мені, кажу, на весняну зробіть! — він засміявся.
Небо над ними вже знову дзвеніло співом.
— З усіх пташок я чомусь найбільше люблю жайворонка. А ти, Даньку?
Хлопець задивився в небо: чи любить він отого жайворонка, оту першу весняну, найрадіснішу птицю? Та якби міг — на все життя взяв би собі її в груди!
Крізь ніжний спів жайворонка до їхнього слуху зненацька долинув якийсь далекий заобрійний гул.
Обоє здивовано переглянулись.
— Наші, видно, наступають,— догадався Яресько.— Червона Армія з півночі йде... Розпинавсь Хлопєшка, що не втриматись нам до її приходу,— бреше, втримаємось!
— А Хлопєшка — ти чув? — зник, кажуть, уночі. В Олешківські плавні, мабуть, до Гаркуші подався.
— Туди йому й дорога. Тільки недовго їм там козакувати. Ось як рушить крига, розіллється Дніпро, тоді, мов пацюків, їх із плавнів повиганяє!
Брагою пахнуть поля. Дзвенить небо. Скаче вулицею Яреськів знайомий — чабанчук з маячанських.
— Гайда до волості! — гукає Яреськові.— Збір грають! Нарочний із Херсона прибув!
Яресько, повернувши коня, ще якусь мить затримався поглядом на дівчині.
Стала враз серйозна, а очі ще сміються, і губи мимовіль стріпуються, так наче самі хочуть поцілуватись.
ЇХ
Коли Яресько примчав на майдан, повстанське військо вже зібралось.
З волосного ґанку, де стояли всі члени штабу, саме промовляв якийсь незнайомець — робітник з вигляду, в кепці, в поруділій вилинялій шкірянці. Обличчя мученика, сам непоказний, тільки очі бурхають до натовпу голодним вогнем та голос вилунює лунко.
— Не одні ви, вся Україна зараз підіймається на крилах повстанства,— народною війною йде на інтервентів! — далеко лунає над майданом голос промовця.— 3 Херсона ми їх вигнали — тепер вони в Хорли перебрались! А чого? Чим привабив їх до себе цей забутий степовий порт? Знаємо чим! База! Будь-що хочуть зачепитися за наш берег! Оговтаються, розквашеного носа втруть та й знову візьмуться за своє! Звідти, з Хорлів, мають намір розгорнути другу окупацію Причорномор'я, ще раз хочуть спробувати заглибитись на північ, у степи!
— В'їлися ж! — загув збурено натовп.— Ти їх у двері, а вони у вікно.
— Осині гнізда! Пора вже геть повикурювати їх із наших берегів!
— Повикурюєш, коли чотирнадцять держав за ними!
— У відкритім степу з них гній би був! А то з-під крила своїх дредноутів не вилазять!
— Є дані,— знову продовжував херсонський посланець,— що греки зараз беруть хліб у Хорлах, під мітлу хочуть все повимітати, як зробили це і в нас, у Херсонськім порту. Товариші повстанці! Херсонська Рада робітничих депутатів звертається до вас із братнім революційним закликом: не дайте інтервентам вивезти хліб із Хорлів! Це ваш хліб! Краще бідноті роздати, ніж дозволити вивезти інтервентам!
— Флоту б нам! — вигукнув із натовпу Дерзкий.— Ми б тоді з ними помірялись!
— Де ж той флот у нашій Чаплинці? — заволав до приїжджого Кулик.— Зроду-віку сухопутна вона!
— Флоту і в нас нема,— пояснив херсонський посланець.— Всі, які були, судна, ті ж таки грабіжники заграбували, погнали за море з народним добром. Що ж до нашої червоної артилерії, то вона теж прикута до суші. Проводжала їх, скільки могла, з Дніпровського лиману вигнала, ну а далі...
— А далі,— голосно підхопив Килдгей, звертаючись до загаченого повстанцями майдану,— це вже наш з вами клопіт. Херсонці їх у хвіст, а ми їх у гриву! Вони виперли їх з порту та з лиману, а наше діло — викурити їх із Хорлів!
— Кіннотою на дредноути? — запитав хтось із гущі натовпу весело.
— Революція не питає, ким та на кого! — жовчний, злий вихопився наперед з-поміж штабістів Баржак.— Чи ждатимеш, поки під вікнами віслюки Антанти заревуть?
— Гнати їх у три шиї! — завирувала молодь.
— Добрим конем грека і в морі переймеш!
— Дайош Хорли!
— Дайо-о-о-ош!
X
І ось уже мчать вони степом на світанку атакувати море, голими шаблями рубати броньовані військові кораблі.