Ніякої, звісно, артилерії в Каланчаку не було, однак з Житченкової міцної горлянки тільки й вилітало:
— Єсть! Прикочу! Встановлю!
Згадування про міфічну партизанську артилерію — це своєрідне доповнення до писемної відповіді на ультиматум — видно, подіяло на декого з відпливаючих саме так, як і сподівались повстанці: на ранок кораблів на рейді вже не було.
XIII
Чутка про те, що Килигеїв загін, вигнавши з тополиного порту інтервентів, відбив при цьому величезні судна з хлібом та вовною, швидко облетіла південні села та хутори, і наступного дня на хорлянську косу стали влітати зі степу брички, вози, фургони. Знесамовитілі від жадоби підводчики, здебільшого бородаті хуторяни в чумарках, з блукаючим поглядом навперегінки гнали коней просто до причалів.
— Стій! — перепиняли їх бійці.— Куди розігнались?
— Як то куди? — важко хекали ті.— А за хлібом, за вовною! Хіба вже розтягли?
— Ні, вас ждемо: як же без вас?
— Ви не жартуйте! Мерщій треба розвозити, бо ще вернуться, відберуть! Думаєте, ви їх далеко загнали? Тут ніколи розмузикувати!
— "Грабуй награбоване", так, чи що? Ні, цей номер у нас не пройде!..
Щодо цього в Килигея було суворо. Не всіх, правда, втримав від спокуси його наказ... В перший момент владарювання в порту, поки він з Баржаком сюди-туди, поки сходив провідати сім'ю, повернувся — повстанців його вже не впізнати: всі в новісіньких шинелях тютюнового кольору, всі поперевдягалися в грецьке!
Килигей вибухнув люттю:
— Ану, поскидать! Щоб не бачив ні на кому! В полотні, в ситці моя армія буде!
Такою і є вона зараз — в полотні та в ситці.
Все захоплене збіжжя Килигей наказав взяти на облік і незабаром сам з командиром заходився розподіляти його серед населення. Насамперед із захоплених запасів було виділено зерно напівпролетарському населенню Хорлів, яке дружно допомагало загонові викурювати інтервентів. В числі інших одержала свою пайку і Килигейова дружина, одержала не більше й не менше, ніж родини інших фронтовиків. Вирішено було також надати допомогу бідноті Чаплинки, Каланчака та інших сіл, стежачи за тим, щоб допомога ця потрапила кому слід: вдовам, та сиротам, та багатодітним незаможникам, в яких, може, й посіяти нічим.
В числі останніх до Килигея з'явився... хто б міг подумати? Мефодій Кулик! Притьопав піхтурою із самої Чаплинки, в постолах, що позадиралися, мов полозки, з порожнім лантухом через плече — як у сівача.
Можна було сподіватись, що після недавнього випадку на чаплинському майдані, коли він привселюдно оголосив себе страхополохом і вибув із лав загону, Кулик почуватиме себе перед Килигеєм ніяково, що незручно буде йому глянути в вічі тим, хто без нього викурював тут осине гніздо інтервентів та відбивав у них народне добро. Одначе Кулик, видно, був твердо переконаний, що з усього щойно відвойованого добра йому по праву належить відповідна частка. Здоровкаючись на ходу з односельцями, розшукав на далекій естакаді командира загону і, в двох словах доповівши йому, що в чаплинських тилах все гаразд, Мефодій тут же скинув свою напівоблізлу баранячу шапку і десь із дна її добув заяложену, складену вчетверо, депешу.
— На, розбирай, Дмитре.
— Ото пішли меморандуми,— беручи папірець, промовив Килигей.— То від Янікости, а це ж — від кого?
— А це лично-особисто від мене, від чаплинського громадянина Кулика.
— Що ж ти тут накарлякав? . — Ти читай, читай...
Килигей неквапом розгорнув списаний крутими закарлючками папір.
"Начальнику узбережжя Чорного моря.
Захиснику праці тов. Килигею.
З дитинства поневіряючись по наймах, багато літ працюючи на власницю-поміщицю, названу в народі Фейншею, я, хоч не пив і не тринькав у житті, проте залишився й понині у великих злиднях. Народжений у степу в кибитці чабана, працюючи змалечку пастуш-ком-верблюдником і дуже заштурханий та засіпаний зо всіх боків панськими посіпаками, не мав я на серці левиної відваги для того, щоб героїчно виступити в лавах червоних повстанців на бій з душителькою Антантою.
Одначе їсти хочеться кожному, голодних ротів повна хата, малі діти, вони ні в чому не винні, а як виростуть, то ще послужать революції як слід. З огляду на це, прошу червону державу робітників і селян допомогти мені посівним зерном, яке з лихвою при першій можливості поверну.
Прохач Кулик"
— Оце накрутив,— промовив Килигей упівголоса, прочитавши Куликів меморандум.— І складно, й жалібно. Хто це тобі так — чи не до дяка ходив?
Кулик несподівано образився:
— Своїм умом живу.
Килигей, посміхнувшись, звернувся до хлопців, що саме тягали з пароплава зерно мішками на берег:
— Ну як, хлопці, дамо Куликові на посів?
— Воно після всього й не слід би,— загомоніли в гурті.— Як-не-як вибув з наших лав... У запічку відсиджувався...
— А діти є? — запитав вусатий ватаг хорлинських рибалок.
Кулик випростався:
— Якщо правду казати, то більше, як у мене, потемків ні в кого в Чаплинці нема. В хаті ціла боса команда. Іван Кулик, Дем'ян Кулик, Петро Кулик, Федір Кулик!.. Одне менше другого! Ще є таке, що і в колисці.
Бійці засміялись.
— В літах дядько, а потомків, бач, надбав.
— Що зробиш,— мовби виправдуючись, загомонів Кулик до повстанців.— Це як ото серед сівачів буває: один вийде рано, до схід сонця, сюди — порось! туди — порось! До обіду, дивись, уже й обсіявся. А я, хлопці,— голос його забринів якось жалібно,— за бурлацьким своїм життям пізно вийшов, коли сонце юності моєї вже на захід звернуло...
— Не журись,— плеснув його по плечі Житченко,— пізно посіяв, та зійшло густо.
— Що густо, то густо,— ніяково посміхнувся Кулик у свою кураєво-полинову бороду.— Вдень і не бачиш, а увечері як збіжаться до миски, то й не розбереш, чи всі свої, чи й сусідських половина. Ану, шикуйсь на перекличку! По порядку номерів! Іван! Дем'ян! Федько! Петько!.. Улита! Микита! Перевіриш, виходить, що всі свої.