Воєнком з'явився, коли засідання вже почалось. Мовчки сів біля Вутаньки, похмурий, чимось знервований.
Вутанька не стала його чіпати.
— Дядьку Несторе,— торкнула рукою Цимбала,— ота жінка, що за столом... нікого вам не нагадує?
Цимбал, випроставшись, став уважно розглядати з відстані жінку: бліде, змучене обличчя, скромна сива зачіска, шия обкинута темним шарфом.
— Не пригадую щось. Тільки й того, що ми з нею разом в Сімеон-конвенті засідали.
— А пам'ятаєте вчительку в Каховці, що ви її від стражників на пристані відбороняли?
— Правдистку? Ще б пак: за неї мені тоді дошкою по плечах попало.
— Ось пригляньтесь: ніби на неї схожа. Цимбал примружився, як від сонця в степу.
— Навряд, щоб вона. Хоча в житті тепер всього можна ждати. Ми ось хіба думали з тобою, коли по
Таврії поневірялись, що прийде час — будемо в конвентах засідати?
Почалися виступи делегатів з місць. Один за одним підіймалися на трибуну, рішучі, горлаті, забіякуваті, здебільшого у фронтових ще шинелях, і, доповівши про нелегке становище на місцях, про те, як саботує глитайня продрозверстку, тут же грізно клялися, що твердою рукою молота і плуга візьмуть саботажників за горло, ну, а щодо тих, хто спробує порушити бойовий революційний союз України й Росії, то такі — начувайтеся!
Вутанька помічала, як дедалі нижчим стає між тими, що на сцені, Ганжа-Ганженко, Все частіше, нахилившись, про щось перемовляється в другім ряду з сусідом. Уже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни... Зараз з трибуни саме промовляв, посилаючи нахвалки світовій буржуазії, дзвінкоголосий, зовсім юний чер-воноармієць — представник Полтавського гарнізону.
— Молодця,— прихвалив Цимбал, звертаючись до Вутаньки.— Ба, як чеше! Ось так би і від нашого повіту.
— А хто ж буде від нас? — поцікавилась вона.
— Збирався Сергієнко, вакулівський, та застудився, зовсім захрип, тільки шавкотить.
— О, йому личило б: бойовик, Зимній з пітерцями штурмував.
— Вутанько, а чому б, скажімо, не тобі, га?
— Ви таке й скажете!
— Єй же єй, га? Ми там уже й між собою прикинули, що добре було б виступити тобі, жінці, за всіх за нас слово сказати.
— Ось перестаньте, дядьку!
— А ти подумай, подумай...
— Чуєте? — раптом рвучко нахилився до Вутаньки воєнком.— Ганжу-Ганженка оголосили!
І, зціпивши зуби, він азартно, наче спересердя, став бити в долоні.
Ганжа-Ганженко неквапом, з почуттям самоповаги вийшов на трибуну, пригладив рукою свою лобату, наголо вибриту голову. Серед цілковитої тиші, що раптом залягла, голос його пролунав упевнено, гучно. Спершу розповів, як відроджується життя по школах після денікінщини, як пориваються діти до науки, до світла. Потім якось непомітно перебрався на інше, на декрети, на діяльність Всеукраїнського ревкому...
Вутанька слухала: так гладенько, так складно все в нього виходило. Тільки де ж оте, що він їй учора натуркував? Наче переродився за ніч чоловік, наче зовсім інший хтось промовляє з трибуни. А в залі всі слухають, не перебиваючи, і її вже навіть острах бере, що ніхто його тут не розгадає, всіх він задурманить своїми облудними речами. Хотілося встати, крикнути на весь зал: "Не вірте! Не слухайте! Не те в нього на думці!"
— Одначе тепер, коли Україна стає до мирного будування,— лунало з трибуни,— нам саме на часі підійти до справи інакше. Позаяк мова йде про союз із сусідами, ми не можемо не поставити перед собою питання: де гарантії, що союз наш буде справді рівноправним і справді вільним? Слова? Слова — це не гарантії! Різні прийшлі дядьки своїм грубим декретуванням на Вкраїні хіба не сіють у наших душах законні сумніви?
Промовець, примовкнувши на мить, стежив, яке це справить враження на делегатів; в цей час, наче у відповідь йому, десь з глибини амфітеатру — спокійний, насмішкуватий голос:
— Отже: "Геть, кацапи, з наших українських тюрем"? Так, чи що?
Весь зал вибухнув реготом.
Промовця, одначе, це не збило з пантелику. Переждавши, доки знов настане тиша, він далі вів мову про те, що навіть кращі декрети, вироблені для одного народу, можуть виявитись неприйнятними для іншого.
— Інакше кажучи, ленінські декрети для України не підходять? — неголосно, але так, що чути було всьому залові, промовив з президії секретар губкому.
— Ви не зовсім вірно мене тлумачите, товаришу. Я кажу про те, що на терені України...
І тут весь зал раптом завирував:
— Годі! Чули! Геть! — неслося з усіх кінців.— Старі пісні. Петлюрівські!
Промовець, втягши голову в плечі, спідлоба поглядав у вируючий зал, терпляче перечікував, доки вгамуються. Але зал не вгамовувався. Несамовито гупотіли, свистіли, кричали — шум обструкції бурхав уже під саму трибуну:
— Ге-еть!!!
Ганжа-Ганженко все ще стояв на трибуні, роздратовано насупившись, вчепившись в трибуну обома руками.
Вутанька теж щось кричала, тупотіла ногами, не могла спокійно дивитись на нього. Хіба йому ще не зрозуміло, жде, щоб сказали ясніше? Чого він жде?
Щось ніби не її силою звело, підняло Вутаньку з місця.
Воєнком стривожено скинув на неї очима: "Ви куди?"
Баба Марина, що сиділа через ряд попереду, теж обернулась, і очі їй полізли рогом від здивування: "Куди ти, молодице? Що ти надумала?"
А вона, не відповідаючи, вибралась з ряду і, на ходу поправляючи хустку, швидко, з рішучим палаючим обличчям попрямувала до трибуни.
Тшла, мов по струні. Зал здивовано прищух, застиг, і вже чути було, як дрібно поцокують по паркету її, Бутан ьчин і, чобітки. Ганжа-Ганженко, не в силі, видно, зрушитись з місця, поглипував на неї з трибуни важким од ненависті поглядом, ніби відчув наближення невідворотного, найнебезпечнішого ворога. Вже коли вона зовсім наблизилась до трибуни, він таки збагнув нарешті, що становище його безнадійне. Сяк-так зібрав свої папери і, горблячись, повернувся до залу спиною, побрів кудись за сцену.
Вутанька піднялась на трибуну. Доки йшла, голова їй туманіла, все здавалося хистким, а тут, коли стала на трибуні й випросталась, одразу відчула себе певніше. Ніби на високій горі опинилась. Море людей перед нею, ніби всю Україну раптом побачила звідси. Свої, свої! Он здивовано задер цапину свою бороду Цимбал, пропливло розчервоніле обличчя баби Марини, кременчуцької жінки і ще якихось жінок та червоноармійців, що дивляться просто на неї, мовби заохочують: говори, говори!