— Везіть, везіть, синочки,— готуючи на стіл, підбадьорила хлопців мати.— Зате колись, як нам буде трудно, вони допоможуть.
Недовго побув на цей раз у матері Данько. Посьорбав нашвидку з хлопцями гарячого борщу, подзьобав на бігу в садку вишень, що вже буріли, і подавсь на толоку: споряджена валка вже чекала.
Перед тим, як рушити в путь, Андріяка відкликав Яреська вбік:
— Ти ж дивись, щоб хлопці твої не дрімали в дорозі. Бо вчора отак валка з Манжелії йшла, та не дійшла; у Чорній Балці перестріли, всім хлопцям з охорони животи порозпорювали і зерна в животи понасипали! Тож-бо дивись!
Хурщиком на підводі, де їхав Яресько, був давній його знайомий Митрофан Огієнко. Постарів після того, як сина розстріляли, опустив вуса, навіть рожна не здужав узяти, щоб до Левченка йти, як інші хутірські його приятелі робили.
— Все берете, все забираєте, а що ж дасте натомість?— заговорив до Яреська, коли виїхали в поле.
— Нове життя дамо,— хмуро відповів йому хлопець.
— Ех, голубчику... Якщо воно й далі буде таке ваше нове, як зараз, то... не раз ще й самі ви за старим заскучаєте. Бо яке не було, зате з повними засіками.
, — Повні, та не в усіх!
— Дивуєш ти мене, Даниле: наш же ти, як є, наш, наскрізь полтавський, а якою дорогою пішов у житті.
— Тією пішов, на яку такі ж мироїди, як ви, дядьку, й погнали: каховською та заробітчанською.
— Скільки в тобі люті до наших, до своїх же полтавських людей...
— Не до всіх: до таких, як ви!
— А що ж — як ми? Де нам діватись? Хіба ми не люди? Собі ви й землю, й права, і царство свободи, а що ж нам? Тюрми та Чека? Трибунали та розвьорстки? Ох, кипить і наша кров, голубчику, кипить, кипить...
— Докипілась, що з рожнами пішли.
— Що те згадувати... Ми за рожни не брались.
— Зате Левченко — годованець ваш.
— І про Левченка теж подумав би... Чи такий уже він злодюга сибірський... Ось ти з ним на смерть сходився, побив, погромив, а спитати тебе — за що? За яку правду? Україну він любив, а тобі вона хіба не дорога?
— Того й колошматимо вас, що дорога. Досить ви з неї крові попили!
— Оце-то й лихо наше, що самі між собою, як собаки, гриземось. За інших душі кладете, а та, чиї сини ви, знов сама, напризволяще зостається. Сам ось ти хіба ж не орел, на всю Полтавщину б тобі отаманувати, а ти все комусь хліб качаєш.
— А що б же ви хотіли? По ямах гноїти, а революція хай з голоду пухне? Чорта з два!
— Та скільки ж можна качати?
— Всі душі витрясем, а візьмем, скільки революція скаже. Годі з вами цяцькатись! Баста! І не бажаю я вашу агітацію слухати.
Після цього вже до самої станції мовчали.
На станції — як ярмарок: тягнуться й тягнуться звідусіль валки підвід з лантухами, і над усіма гвинтівки стирчать — всі в супроводі озброєних бійців із загону незаможних.
Тільки криничанські почали розвантажуватись, як підійшла валка з Хмариного, і на передній підводі Яресько, вжахнувшись, побачив, замість гори лантухів, щось інше, вкрите попонами. Так і є: босі батрацькі ноги з-під рядна стирчать... Підійшла друга підвода, і її одразу оточили: на підводі лежав блідий, як смерть, Шляховий.
— В живіт його поранено,— стривоженим напівшепотом розповідав один із бійців, що прийшли з підводами.— На хуторі Лашки все трапилось. їдем, чуємо стрілянина, ми садками туди — нікого вже на подвір'ї, лежать оці двоє біля комори, на рожнах поскручувались, а товариш командир між засіками кров'ю підпливає. Дві години, каже, відстрілювався.
Побачивши Яреська, Шляховий наче всміхнувся:
— Підстерегли вони мене таки. Довго й охотились... Ну що ж, класова війна.
Його взяли обережно на шинель, перенесли під амбари. Побігли шукати лікаря.
Робота на станції тим часом не припинялась. Самі ж бійці-незаможники, що з найглухіших волостей супроводжували хліб до станції, тепер на своїх плечах і носили його просто з підвід у вагони. Доки одні були зайняті цим, інші копали край станції під тополями братську могилу для своїх замордованих товаришів.
Яресько був у вагоні, коли раптом його покликали:
— Шляховий хоче бачити тебе.
Командир лежав у холодку вже перев'язаний. При наближенні Яреська його безкровне обличчя злегка освітилось кволою втомленою усмішкою. Вилиці випнулись, щоки запали, крутий, випуклий лоб мовби став ще крутішим.
— Ось що, брат Яреську... Як загрузять ешелон, бери своїх хлопців і паняй... Правитимеш хліб до самого місця. До Петрограда. Просто в руки здаси пітерським робітникам...— Він передихнув. Помовчавши, продовжував:— Карнауха замордували, Куче-ренка, Земляного Юхрема... Передай пітерцям, що кров'ю галещанських... кобеляцьких... криничанських... Що кров'ю українських незаможників цей хліб добувався.
Піт густою росою виступив на його безкровному чолі.
Цього ж дня надвечір навантажений хлібом ешелон вийшов за семафор. На паровозі поруч з машиністом з гвинтівкою в руці мчав у далеку дорогу Яресько.
НА СИВАШ!
І
Опівдні, в пору сліпучої спеки, кілька невідомих суден, з'явившись у водах Каркинітської затоки навпроти Хорлів, зненацька відкрили артилерійську пальбу по маревному степовому безлюддю, по гуртику тополь на косі, по обвішаних рибальськими снастями берегових кручах.
Портовий ревком, вважаючи, що це врангелівці збираються висадити у Хорлах десант, негайно відправив гінця в тил з донесенням червоному командуванню. Доки хорлинський гонець щодуху мчав з пакетом на північ, жменька бійців берегової застави готувалась до нерівного бою з тими, хто явно мав намір вдертись — який уже раз! — до тополиного порту.
А втім, і зловісна поява невідомих караблів у барвінковій синяві затоки, і несподіваний обстріл запущеного, поруйнованого війною порту Хорли — це була тільки демонстрація, воєнна хитрість підступного ворога, цілком розрахована на те, щоб, притягнувши сюди увагу червоного командування, забезпечити раптовість удару в зовсім іншому місці. Справжній десант у цей день — 6 червня 1920 року — висаджувався далеко від Хорлів, у районі села Кирилівки на Азовському морі.