Ніби відчувши, що про них іде мова, махновці поглипували на них знизу неприязно, звіркувато, немов із клітки. Курили. Декотрі зрідка пересміювались невесело між собою, видно, перекидаючись похмурими жартами. І знов опускали голови в задумі. Про що думали вони зараз, збившись під Килигеєвим конвоєм на дні колючого перекопського рову? Про те, мабуть,, що не доведеться вже їм гуляти по степах у невловимих тачанках, як отим, що встигли проскочити через перешийок знов на Україну, до свого гуляйпільського батька.
В одну з найглухіших осінніх ночей, вислизнувши з Гуляйполя крізь кільце червоних військ під викраденим чужим паролем, піде він у свій останній розбійницький рейд. Рік ще кружлятиме він по різних губерніях, поки в серпні наступного року не проб'ється з жменькою своїх найзапекліших до румунського кордону, щоб схилити буйні свої чуби на милість румунського короля. На цьому не кінчиться їхня путь. Бачитиме ще їх Сахара, оці чорні махновські тачанки, на межі африканських пустель гасатимуть вони, вкриваючи себе ганьбою служби по іноземних легіонах, під чужим небом б'ючись... За кого? За що?
— А це, Яреську, запам'ятай...
Уже вони обидва — Килигей і Яресько — були поглядами там, де перед ними стелилася вдалеч безкрая перекопська рівнина. Вперше спокійним було таврійське небо, яке ще кілька днів тому свистіло снарядами, кулями та шрапнеллю. Спокійно, непорушно лежать по степу полеглі герої. Купами висять на дротах. Десь там і комісар Безбородов, і Левко Цимбал, і тисячі інших... Як поривались вперед, так і висять у вічнім пориві, замерзлі, задубілі на колючих дротах. Кінця не видно розкиданим по полю сірим шинелям. Скільки їх тут? Мабуть, за всі три революції російські не проливалося крові стільки, скільки пролилося її за три доби тут, під Перекопом. Свідомо, майже на вірну смерть ішли вперед штурмовики-комуністи — різальники дроту, гранатометники, які мусили прокласти дорогу іншим. Не злічити, скільки їх тут полягло. Ті, що підіймались їм на зміну, бачили їхню смерть, але це їх не страшило. Не тому не страшило, що не дорогим було їм життя, а тому, що бажання перемогти було в них сильнішим за смерть. Ішли на багна Сиваша, брели в темряві у солоних крижаних лиманах, безконечними штурмовими лавами рвалися вперед по твердій, шматованій снарядами землі перешийка. Ніхто їх не гнав, ніхто не заставляв — самі шукали атаки, щоб згорати у ній, шукали дроту, щоб перегризати його, ступали на фугаси, щоб злітати на них у повітря, беручи штурмом обледенілий, неприступний вал! Був вій для них мовби останньою перепоною на шляху до чогось незвіданого, неймовірно прекрасного. "За щастя народне..."
Безкрає перекопське бойовище під небом осіннім з безліччю полеглих товаришів, назавжди закам'янілих у штурмі,— все це, зараз побачене з валу, крізь ціле життя пронесе Яресько в своєму серці.
ПАНОРАМНА ЗЕМЛЯ
(ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ)
Велике тут небо над людиною. І чи не воно своїм вічним простором схиляє людину на роздуми, чи не тому якась сувора мудра задума все життя стоїть в очах степових чабанів?
Саме вона, оця задума, вразила мене в погляді Оленчука, коли, готуючись до роботи над книгою про Перекоп, я поїхав у Строганівку і там уперше зустрівся з ним.
Був літній погожий ранок. Ми сиділи з Оленчуком на березі Сиваша, поблизу того самого місця, звідки він в далеку осінню ніч 1920 року вирушив у свою історичну путь, ведучи через Сиваш штурмову колону комунарів.
— Отут шикувалась вночі колона... Туди он спускались... А далі — то все була темрява, баговиння, морок...
Яскравий день сліпить очі. Сухо на Сиваші. Весь його рівний відкритий простір, стелячись у далечінь, сліпуче біліє перед нами: росте сіль. Незадовго перед тим зігнало вітром воду в Азовське, швидко перекипіла на сонці ропа, і тепер в усі краї забіліло сіллю сиваське дно, лише де-не-де темніють по ньому плями таємничих морських прогноїн, ніколи не висихаючих чаклаків.
Тихо, пустельно, мов на краю світу. Ні птиці в повітрі, ні коника в траві. Ледь видніється на обрії смуга Литовського півострова, та далеко праворуч сяє на Перекопі високий обеліск — пам'ятник загиблим героям.
Серед цієї великої рівнини обеліск видно на весь край, і, куди б не дивився, поглядом знову звертаєшся до нього.
Повагом, спокійно, ніби про когось стороннього, розповідає Оленчук про себе, про своє життя.
Понад три десятиліття минуло відтоді, коли він з колоною червоних бійців вирушив через нічний розбаг-нений Сиваш в осінню розвітрену темряву, під прожектори Криму. Промайнули літа — незчувся й коли. Жив, трудився в колгоспі, городи та виноградники розводив — ото вони розкинулись понад Сивашем... А в цю війну знову випала йому щаслива доля послужити великому ділу народному: навесні 1944 року вдруге повів через Сиваш червоних бійців — полки 4-го Українського фронту — у тил фашистському війську...
— І тепер, коли все вже відшуміло, скажу вам по щирості: ті, як леви, йшли, а ці теж не гірше. Як сини на батьків, були схожими. Наче одна велика колона пішла вперед: то був початок її, а це продовження, і розриву між ними нема.
Обгорілий на вітрі, продублений сонцем, він сидить, сіґершись на гирлигу, і, мружачись, дивиться на Сиваш. Що він там бачить? Чи не оту штурмову безконечну колону, що пішла й пішла вперед, в мерехтливі, залиті сонцем простори?
— Отак і мені судилось... Разом з ними теж у велику історію зайшов.
Від села до нас прямує через вигін якийсь чоловік'.
— То хто?
Оленчук, глянувши в той бік, нахмурився.
— А то ж він і є, наш колишній голова... Не в миру я з ним, хоч і племінник він мені.
— Чого не в миру?
— Самі ось побачите,— буркнув Оленчук і відвернувся, не бажаючи навіть дивитись у той бік, звідки наближався племінник.— Після нас він у районі по різних хапсоюзах промишляв, а це й звідти викишкали, нової посади жде. Замість того, щоб вила в руки взяти, никає отак цілими днями... лободзвон.
— Як, як?
— Лободзвон!
Неквапливо ступаючи, підійшов племінник — чолов'яга гвардійського зросту, у запилюжених чоботях і в тій напіввійськовій формі, що її так полюбляють деякі працівники районного масштабу. Темний суконний кітель — дарма що спека — застебнуто на всі ґудзики. Обличчя в густій щетині, непривітне, холодне, з виразом якоїсь затаєної образи у глибоко посаджених сірих очах. Похмуро поздоровкавшись, племінник глянув на нас обох пильно і, як мені здалося, навіть з підозрою.