— Гомоните?
— Гомонимо.
Племінник присів збоку, і губи його раптом рухнулись в усмішці:
— Все дядько Іван на мене, мабуть, горне?
— Чого мені на тебе горнути,— спокійно заперечив Оленчук.— А що пустий ти чоловік — це я тобі казав і кажу.
Племінник, криво всміхнувшись, кивнув мені на Оленчука з критичною і трохи навіть зневажливою зверхністю: "Оце він, мовляв, у нас такий... Всіх критикує".
— Чому ж це я, по-вашому, дядьку Іване, пустий? — неквапом діставши коробку "Казбеку" і постукуючи по ній пальцем, запитав племінник.— Чи не тому, що позикою вас обкладав та гайку іноді прикручував? Так на те ж ми й керувати поставлені.
Оленчук промовчав, тільки суха, густо поморщена шия його якось ніби ще дужче зморщилась і ввійшла в плечі.
— Керував... Ви спитайте, як він тут нами керував,— заговорив Оленчук після мовчанки.— В тридцятому — шмаркачем він ще тоді був — з залізною штричкою никав від хати до хати, і в моїй всі запічки переколу-пав, дошукуючись затаєного хліба. І це в Оленчука! Не так, скажеш?
Племінник пихнув димом цигарки.
— Було.
— День крізь день на всіх зборах тільки й трубить, бувало: "Завтра вранці — червоною валкою — вивеземо, громадяни..." А що вивозити? Горщик з квасолею у рідної тітки з-під печі вихопиэ і ото хоче його червоною валкою везти...
Племінник голосно, вимушено зареготав.
— Ну далі, далі, дядьку Йване... Кажіть ви, а потім я скажу.
Оленчук раптом круто обернувся до нього:
— Що ти про мене можеш сказати? Життя моє, все ось воно, як на долоні! А що шани в мені до тебе не було — так її й не буде!
— А я за вашою шаною не женусь...
— Ну звісно! Ти тільки шаною тих дорожиш, хто вище тебе сидить, а хто нижче... Що тобі Оленчук, що тобі інші, такі, як він?
— О, вже й накинулись. Ну чого ви? Що я вам, дядьку, такого лихого зробив?
Оленчук деякий час мовби прислухався до чогось далекого.
— Ти й сам, хлопче, не помічав, як часто глумивсь наді мною, в душу старому плював. Зі всієї країни до Оленчука школярі листи пишуть, полковники з Генерального штабу приїздять, а ти? Хіба не ти в тридцять третьому змусив мене жаливу їсти, а в тридцять сьомім ледве на той світ не загнав? Тільки про що спитаєш на зборах, уже тебе й на замітку: "Ну-ну, акуратніш запитуйте, дядьку!.." Акуратніш. Яку безладь не побачиш — мовчи. А хіба Ленін учив нас мовчати?
— Це все дядько на мене за те, що ми його свого часу від бригадирства відсторонили,— холодно осміхнувся колишній голова.— Чабаном до отари послали. Таж не пропали, дядьку?
— Отара не кара,— буркнув Оленчук.— Знаю тільки: навмисне в степ спровадили, щоб рідше на зборах бував.
— Чабан усім чабанам був,— насмішливо прискаливши око, вів далі племінник.— От тільки поточний момент дядько до ладу ніяк второпати не міг. Ти йому одне, а він усе тобі: "Ми з Фрунзе" та "Ми з Фрунзе...".
— А то хіба й не ми? — суворо запитав Оленчук.
— Ніхто не каже, дядьку, ви в нас вроді-ніби Суса-нін степовий, але ж відстань від вас і до командарма... Ні, нема, нема у вас розуміння дистанції між людьми. З великим полководцем, з пролетарським стратегом зовсім себе на рівній нозі почуваєте! ...Запанібрата...
Оленчук, видно, хотів чимось різким відповісти на це племінникові, але, глянувши на нього, зітхнув і похитав головою.
— Ех, ти... Дивлюсь оце на тебе, Миколо: і в школі ти вчивсь, і комсомол пройшов, а де твоя наука справжня, людська? Тучніше за всіх в долоні плескати — ото тільки й навчивсь.
— Долоні мої ви облиште,— вимовив племіцник сердито, ображено і покосився на мене так, ніби закликав у свідки.— А щодо труднощів усяких, то ми їх теж бачили.— Він підвівся насуплений.— І зараз все, що доручається, виконуєм і перевиконуєм.
Затоптавши цигарку, він, не прощаючись, рушив від нас в напрямі колгоспних городів, де, видно було, працювали жінки.
Віддалявся не озираючись. Темна постать його чітко виділялась на тлі Сиваша.
— Отак воно й складається,— дивлячись племінникові вслід, промовив Оленчук після паузи.— Один як добрий сівач по життю пройде, а інший мов тінь промайне: ніякої за ним признаки.
І вже погляд його був знов у далечі Сиваша, і думка теж, видно, витала там.
Того ж дня ми поїхали з Оленчуком на Перекоп.
Бура перекопська рівнина, лежить вона між морями, як величезний, вигорілий на сонці полігон. Пашить спекою земля, пропалена, порита норами, густо начинена смертоносним залізом осколків. Безлюдно, безвітряно, мертво. Чадний дух воєн ще й досі наче стоїть тут повсюди, не розвіяний, не вивітрений за роки.
Земля вічних побоїщ... Не раз могутні армії сходились тут у смертельних поєдинках, не раз історія ставила на Перекопі свої терези. Похмуро тягнеться через увесь перешийок Турецький вал, віє від нього диханням століть. Хто й коли насипав його серед цього рівного степу, чия титанічна каторжна праця безплідно залягла в ньому? Римський воїн у міднім шоломі, і розбійний турок, і дикий татарин з сагайдаком стояли в різні часи на цьому валу. Потім старий приречений світ обрав його своєю останньою барикадою.
Неподалік валу нас зустрічає давній друг Оленчука — рослий літній латиш на скрипучім протезі, охоронець перекопського обеліска. Учасник штурму Перекопу, він, вийшовши на пенсію, вирішив назавжди поселитися тут і вже багато років живе отак на відлюдді, ревниво охороняючи перекопський обеліск, найбільшу святиню свого життя.
Йдемо утрьох по тих місцях, де точились запеклі бої, лилася кров. Ледве помітні окопи, зарослі бур'яном вирви, перегоріла земля вперемішку з залізом осколків та патронних гільз. Скільки не йдеш, все валяються вони під ногами, стирчать іа землі, потемнілі від часу, з'їдені іржею, нелегко вже й розібрати — чиї? З якої війни?
Тиша — первісна, непорушна. Аж не віриться, що колись тут строчили кулемети, йшли лави за лавами атакуючі, лунало могутнє: "Дайош Крим!"