— Не скупись, не скупись, хазяїн. Якщо пирогів нема, то подавай сюди хоч хліб-сіль на рушнику, що для Врангеля наготував.
— Та що ви, що ви,— заметушився хазяїн, виправдуючись, а по очах видно було, що й справді вгадали — вже десь тримає у сховку хліб-сіль для зустрічі кримських гостей.
— Знаєм, мітлою промітав би їм дорогу до самого Києва,— спідлоба поблимували на Гаркушу матроси.— Ну, та далі Каховки навряд чи прометеш.
Зголоднілі, з вовчим апетитом, поїли і хліб-сіль, наготовлений не для них, поїли й сало, що з зими ще ховав у кулані, і воду, ледве не всю вихлебтали з колодязя.**' ^ ". ' ■ * 1 ', ■ •;; ** *
"І коди вже ти. забудеш дорогу до мене на хутір? із затаєною ненавистю думав Гаркуша про командира загону, колишнього машиніста з табору Кураєвого.— Тоді все людей баламутив, і зараз ніяк не вгамуєшся. Зібравусіх своїх анциболотів і знов кудись ведеш, щоб ти ніколи й не вернувся відтіль!"
Уже рушаючи з подвір'я, бійці загону раптом помітили Наталку, що саме вичищала зі стайні, мовчазна і наче заплакана.
— А це дочка? — спитав один із матросів.
— Та як дочка,— поспішив відповісти старий.
— Дочка, що батрачкою зветься,— догадався котрийсь із бійців.
— Дивіться, діду, не обижайте тут її,— серйозно попередив хазяїна Леонід.— Бо вернемось, спитаєм.
Коли загін став віддалятись, хазяїн помітив, як заблищали сльозами очі в наймички.
— Товаришочків стало шкода? Розставатися гірко? — присікався Гаркуша до дівчини.— А не я тобі казав, що так воно й буде, що влада ваша не довше, як до п'ятниці?
Не відповідаючи старому, Наталка все дивилася вслід тим, що пішли, дивилася, доки вони й не зникли за хутором у хлібах.
Пробившись до Дніпра, загін Бронцикова одержав завдання зайняти оборону в придніпровських кучугурах, де були вже й інші червоні частини, що прикривали переправу. Бронникову прикро було, що цей наказ — утримувати переправу, він одержує з уст людини, до якої в душі досі не міг перебороти відчуття ворожості. Муравйов. Не той, київський, що про нього пішов уже в армії поговір, як про ката і самодура, а свій Муравйов, південний, той самий приблудний комбриг, що торік під час відступу, розгубивши свою бригаду, прибився був до їхньої колони, але так і не порозумівся з нею. Бронников чув уже, що Муравйов знов виринув тут на півдні з досить високими повноваженнями, але все ж не сподівався зустріти його біля каховської переправи та ще й одержати від нього завдання. Щоправда, в Муравйова вистачило такту вдати, ніби він не впізнав Бронникова чи просто забув його. Жовчний, сердитий, ще чорніший, ніж тоді, він тепер, стоячи на понтоні, рвучко кидав слова наказу:
— Ідіть. Займайте. Прикривати переправу до останнього.
— Коли зніматись?
— Скажемо. Не раніш, як переправляться всі.
Дивно було: бригади втримати не міг, а тут ще більшими людськими масами розпоряджається. Які в цього права для цього, які підстави? Чи тільки те, що десь там разом з Троцьким був в еміграції і тепер з'явився тут, озброєний всесильними його мандатами? Чи, може, так і треба? Може, має він якісь незамінні якості, про які Бронникову не відомо? Все ж було прикро за його наказом брести в кучугури і вести бійців, може, на їхній останній рубіж. "Та, зрештою, не йому ж, не Мурав-йову, ти служиш,— сердито подумав Бронников, зайнявши собі позицію в пісках і націлюючи гвинтівку в степ.— І якщо навіть з небажаних уст виходить потрібний революції наказ, ти виконаєш його до кінця".
Біля переправи весь берег загачений людьми, худобою, возами. Вузька смужка наплавного мосту не встигає пропускати всіх, що підходять сюди. Годинами ждуть черги обози, біженці, лазарети, реве стирлована у величезні гурти худоба, що її за розпорядженням ревкомів пастухи безперервно женуть сюди з близьких і далеких маєтків.
Полудневе небо горить.
В кучугурах, у цих сипучих придніпровських дюнах, по налитих спекою піщаних ямах випало бійцям загону Бронникова тримати бойовий рубіж. Спека і спека. І хоч Дніпро під боком, але спрага спалює людей, тільки й виручають діти рибалок, які, незважаючи на обстріл, пробираються в кучугури, приносять воду бійцям. Бронников лежав між розпаленими кучугурами, що були найдалі від Дніпра, проте й до нього забрів водонос, зовсім малий, може, тільки трохи більший за його Василька, білоголовий, лобатий, в штанцях з підтяжечкою через плече. Переднього зуба немає, шепелявить.
— Як тебе звати?
— Шашко.
— Сашко?
— Шашко.
Присівши на дні ями, майже з острахом дивиться він, як жадібно п'є дядько-матрос воду з глечика, і сам якось серйознішає, задумується не по літах.
— Про що думаєш, синок?
— Все війна і війна... Мама кажуть, що скільки я не живу на світі, все війна йде.
— Скоро кінчиться. Розіб'ємо ось їх, і тоді вже буде інакше... До школи підеш.
— За що ви з ними так довго воюєте, дядьку?
Як йому відповісти? Чи тому, що так чистосердечно було запитано, чи що була це перед ним єдина жива душа, яку зустрів тут, у кучугурах, за весь день, тільки захотілося раптом все, все розказати йому, незнайомому хлопчикові, про себе...
— Хочеш, Сашко, я розкажу тобі про одного хлопчика?
І в приливі несподіваної, давно не відчуваної ніжності, уже не як з дитиною, а як з рівним собі другом ділячись найінтимнішим із свого життя, став Леонід розповідати йому про хлопчика з Кінбурнської коси, що, як тільки став на ноги, вже помагав ватазі рибалок, батькові та братам тягати неводи з моря, а потім бачив, як уночі тут же біля рибальського вогнища топтали жандарми батька, допитуючись, де син. А згодом побачив і того, кого вони шукали,— свого старшого брата моряка. Під посиленою охороною вели його разом з товаришами матросами вулицею Очакова, і всі знали, що повели їх на розстріл...
— За що їх? — вжахнувся Сашко.
— За те, що не потерпіли знущань у себе на кораблі, поскидали за борт офіцерів, відреклись від царя і підняли над своїм кораблем червоний прапор революції. Багато днів ходили під тим прапором, нескоримі, по морю. Підростав хлопчик став потім і сам чорноморським матросом і теж не захотів терпіти безправ'я й знущань. Все більше ставало їх, таких, що не хотіли терпіти знущань над собою, хотіли кращої долі для себе, для таких, як твоя мама та дідусь, і ось за це почалася й ведеться тепер велика боротьба. І хоч, може, прорвуться до Дніпра кадети і немало поляже відважних бійців на його берегах, але кінчиться тим, що наше, наше буде зверху, Сашко! Коли виростеш, не знатимеш ти вже ні жандармів, ні батрацтва, ні злиднів, життя твоє буде світлим та радісним, ну, як... великдень; Може, навіть на рцих ось кучуг^рах^г.нацарячих