оцих пустирищах, де ми з тобою зараз мдієм відспекц,
де росте тільки чахлий молочай, виростуть тоді садки
зелені, з'явиться місто чудове, як ото буває в каз-
ках... , ^
Зітхнувши, Леонід пригорнув рукою хлопчика так, наче пригортав разом з ним і свого Василька, і свою мрію далеку.
А переправа гула, дудніла під тисячами ніг. І хоч з правого берега Дніпра уже підводили під настил моста бікфордові шнури, бійців, що прикривали переправу, це не лякало: вони знали, що після того, як переправа прийме всіх, перейдуть по гулкому настилу й вони, і лише після того буде запалено бікфордів шнур.
Зі степу дедалі відчутніш насувалась загроза. Кілька разів кінні роз'їзди противника з'являлись на виднокрузі, але, зустрівши вогонь із кучугур, знову відкочувались назад. Надвечір підійшли броньовики, мишасті, пофарбовані в колір бляклого степу, і стали поливати кучугури кулеметним вогнем. Все ближче сичали кулі в розпечених пісках, все частіше то тут, то там хтось скрикував, чиясь гаряча кров втавала в пісок...
Увечері, коли місяць із плавнів виткнувсь і біля переправи не зосталось нікого, Бронников дав команду зніматися й відступати із кучугур до Дніпра. Відступали останніми. Відстрілюючись од насідаючого ворога, шугаючи по коліна в піску, загін розкинутим цепом спускався вниз до води, до переправи. Уже були зовсім близько, уже перші бійці готові були ступити на гулкий дерев'яний настил, як раптом зблиснуло на річці, загуркотіло громово — чиясь нетерпляча рука з того боку підпалила бікфордів шнур!
На очах гинув міст. Бронников дивився, як трощиться, розвалюється на шматки остання дорога його бійців на той бік, і кров важко била йому в скроні: що ж це? Як могли забути там про них, про останніх, що, стримуючи ворога, самовіддано захищали весь день оцю переправу? Гади! Якщо стріне — розстріляє на місці того, хто так розпорядивсь!.. Одначе спершу переберись, доберися туди! Як море, розливсь тут Дніпро. Ледве бовваніють бериславські вітряки, виши-кувані в ряд по горбах протилежного берега... А ворог тим часом насідає, кулі дзінькають біля вух, цьвохкають увербах, аж листя облипається з них'на бійців, на залиту місячним сяйвом дніпровську воду...
"Як же тепер?" — мовчазно питають Бронникова бійці. !
Він дає команду:
— Вплав!
Ніколи ще, мабуть, не був таким широким Дніпро, як у цю червневу, наскрізь просвітлену місяцем ніч, коли, замість плавучого мосту, лише тремтлива місячна доріжка стелилась перед загоном на той бік! Вхопившись за якісь дошки та уламки, важко дихаючи, пливли люди зі зброєю на шиї, зі зброєю в високо піднятих над водою руках. їх зносило течією, на верству чи й більше розтяглись перепливаючі по світлій водяній рівнині бійці. А вслід їм десь із кучугур уже строчили ворожі кулемети, і вода навколо скипала, розстрілювана і ніби гаряча. Не один там ковтнув дніпрової води, не один пішов на дно, заплутавшись у верболозах та підводних плавневих корчомаках. Цілу ніч тривала ця нелегка переправа по хистких сріблястих доріжках, постелених місяцем перед Брон-никовим та його бійцями через Дніпро.
Порідів після нічної купелі загін, а ті, кому судилось вціліти, задихані, знесилені, до ранку вибродили на берег у Козачому.
Вранішнє сонце зустріло їх на бериславській горі. Звідси далеко було видно таврійські простори, пожухлі степи за Каховкою, а вгору і вниз по річці — буйні плавні, широку синь дніпрову, мов небо розлите по землі. З вербової гущавини каховського берега то тут, то там зблисне раптом біленька рибальська хатина. З смутком і болем поглядав у той бік Бронников, ведучи горою своїх бійців. Як там Каховка? Як там зараз його юний друг, що вчора приносив йому воду в кучугури? Широка течія дніпрова без мостів пролягла між ними, і ніхто не скаже — наскільки?
V
Суд над Дьяконовим відбувся на станції Новоолексіївка, тут же йому довелося ждати й затвердження смертного вироку, сидячи під вартою в духот-ливім пристанційнім пакгаузі, перетворенім контррозвідниками в місце ув'язнення.
В'язнів з кожним днем ставало більше. Накидали сюди якихось спекулянтів, що сараною налетіли з Криму на дешеві таврійські продукти, щовечора ставав на молитву біля порога старий богомільний татарин, по кутках важкими купами темніли дядьки, мовчазні, уперті, яких ніякою силою не вдавалося затягти на мобілізаційні пункти, незважаючи на всі зусилля вранге-лівських "мисливців за селянськими черепами".
Цілими днями дядьки тільки те й робили, що смалили цигарки, мовчки підпираючи своїми плечима стіни пакгаузу, і лише ночами починали про щось— перешіптуватись по кутках, світячи звідти вогняними зіницями цигарок. У своїх таємницях вони не відкривалися ні перед ким із ув'язнених, в тім числі і перед Дьяконовим, хоч і знали, за що він був засуджений. Для них він залишався все ще десь по той бік, хоч і без погонів, хоч і у вилинялім, потертім, та все ж англійськім френчі. А він думав про них багато, болісно, і в кожному з них — темних, затятих у своїй упертості — для нього було щось від Оленчука.
Відтоді як доля звела його в Чаплинці з Оленчуком, як постояв він разом з дядьками простим молотобійцем біля ковадла і покуштував їхнього хліба, вже не покидало його відчуття того, що якоюсь часткою душі він мовби належить цим людям і не може бути байдужим до них, як раніше. В минулому, доки життя впритул не зіткнуло його самого з Олеичуками, Дьяконов навіть і не підозрював, що і в їхньому середовищі, де руки в мозолях, де хліб добувається так гірко, можуть йому зустрітися люди великого серця, твердого сумління, із справді мудрим розумінням життя. І хоч глибока різниця в поглядах та переконаннях поставила його з Оленчуком в різні табори, він і зараз не почував ні неприязні, ні ворожості до людей цього, Оленчукового, складу, і коли вони отам, сторонячись його, шепочуться ночами про щось по кутках, замишляючи щось своє, йому стає по щирості кривдно за цю недовіру до себе. Хіба він не бажав їм добра? Хіба він їм ворог?
Навесні, підхоплений вихром скаженого врангелів-ського екстазу, він знову опинився в військах, опинився з твердою вірою в те, що нарешті армія й батьківщина знайшли для себе достойного вождя. З радістю, з повним самозреченням віддав він себе справі, цілком підкоривши свою волю залізній волі правителя. Поняття вождя й батьківщини для нього тепер злилися в одне. Ще в Криму він не раз чув виступи Врангеля перед військами, сам був у числі тих, хто самозабутньо кричав молодому вождеві "ура", коли той, метаючи громи на денікінську астматичну камарилью, обіцяв створити на нових засадах велику народну армію, яка не знатиме поразок і з допомогою якої він утвердить на рідній землі право й закон за взірцем великих західних демократій. За таким вождем варто було йти. І зараз, коли врангеліада розпростерла свої переможні крила, він, Дьяконов, навіть засуджений на смерть, все ж радується за її успіхи! Ave, Caesar, morituri te salutant! 1