Едгар напився чаю і сидів у темряві, прислухаючись до звуків міського життя, що долітали з-за річки. Ця близькість міста, що лежало на тому березі, нестерпно душила його. Він устав, натягнув светр і, взявши човна, переправився на другий берег.
— Це ти, Едгаре? — покликав його хтось.
Хлопчик упізнав старого Боба, колишнього капітана, який жив на березі в старому котлі від пароплава. Едгар охоче поговорив би з ним. Але на Боба ніяк не можна було покластися. Примхливий дід міг зустріти його дуже недружелюбно, хоч за своєю вдачею був добрим і великодушним.
— Так, це я! — відповів Едгар і зник у темряві, знаючи схильність Боба до злих жартів і не бажаючи зносити їх на собі.
Секунду він простояв у ваганні; не хотів ні повертатися додому, ні бачити будь-кого з городян. І все-таки треба було якось закінчити цей день, щоб заспокоїтись. Коли б Спіт Мерфі був удома, Едгар пішов би до нього; але Спіт поїхав до дядька на ферму, а більше, він знав, іти нікуди.
Коли він переходив залізничний насип, зійшов місяць; при його холодному примарному світлі Едгар наповнив кишені камінцями, додавши до них два чи три шматки сірого піщаника.
Був тільки один спосіб гідно завершити цей день. Едгар набрав боєприпаси, а потім, дійшовши, до найближчого будинку, почав бомбардувати камінням дахи.
Все це були низенькі дахи з оцинкованого заліза, наче спеціально призначені для такого обстрілу. Едгар почав з даху м'ясника, містера Мі, а далі вже жбурляв куди попало. Він запустив каменем у високий дах церкви і щодуху кинувся геть, позаду чути було гуркіт, засвічувались вогні. Він мчав повз крамниці, гараж, готель і кидав, кидав, кидав, зчиняючи грюкіт і переполошуючи все тихе місто. Він петляв, криючись за деревами й парканами; завмирав і ховався, коли відчинялися двері й гавкали собаки; швидко тікав при найменшій небезпеці. Він досить добре знав дорогу і міг не боятися, що його піймають, та ще вночі. Він пробіг через усе місто і нарешті опинився біля пошти. Цей дах Едгар завжди щадив, але зараз він згадав про вчорашній вчинок містера Пула, і пошта зазнала такої ж долі, як і всі інші будинки.
Тепер він розквитався майже з усіма і роздумував, чи не кинути один-два камінчики на дах будинку поліції, але потім зміркував, що це було б уже надто великим зухвальством. Він піднявся на пагорок і попрямував через пасовисько до школи. Тут він випустив решту камінців у темний і безлюдний будинок школи. Та один, найбільший, камінь Едгар приберіг: дійшовши до будинку містера Смелла, він розмахнувся, і камінь, промайнувши в місячному світлі над евкаліптом, над електричними дротами, вдарився об металевий дах з таким гуркотом, що Едгар стрепенувся і, стрибаючи, кинувся вниз, під укриття паркана.
Додому він пішов найдовшим і найменш зручним шляхом і непомітно для себе набрів на будинок лікаря Медоуза. В місячному сяйві зелений черепичний дах здавався йому прекрасним, і на якусь секунду захоплення перемогло жадобу помсти. Але він уже не міг перебороти себе й почав шукати край дороги снаряд. Знайшовши підходящий камінь, хлопчик запустив його в дах. Черепиця розлетілася з тріском, який нічим не нагадував гуркіт каміння по залізних дахах, і Едгар був розчарований, загаявшись, він мало не попався, забувши, що дружина доктора Медоуза погрожувала йому ще вранці.
Він переправився через річку заспокоєний, — день було закінчено.
— Ти вечеряв, Едгаре?
Це кричав з того берега старий Боб.
— Вечеряв! — відповів йому Едгар і пішов у хату.
Він роздягнувся і ліг у своє ліжко в теплій кухні, щоб спокійно втішитись помстою. Але тепер, коли все було закінчено, він уже не відчував тієї радості, яку принесли йому хвилини помсти. Найприємніше було згадувати, як він закидав камінням будинок школи. В нього у вухах знов зазвучав гуркіт уламка, що скочувався по залізному даху порожнього і безмовного будинку; цей камінь нікому не зашкодив, нічого не довів, і все-таки, згадавши про це, Едгар засміявся від задоволення і заснув з почуттям, що здобув перемогу — і над побоями вчителя, і над глузуваннями городян.
Переклад В. Гнатовського