Вранці другого дня в замку було оголошено, що герцог Рот-сейський занедужав на заразну Хворобу, і, щоб вона не перейшла на решту людей, доглядати за принцом не пускали нікого, крім його колишнього стайничого, аптекаря Двайнінга та вже згаданого слуги. Один із цих трьох постійно сидів коло ліжка хворого, інших два в стосунках із мешканцями замку додержували обережності так само ретельно, як і підтримували серед них думку про те, що герцог небезпечно хворий і хвороба його заразна.
РОЗДІЛ XXXII
Нудьгуючи в зимові вечори,
Вмостись коло вогню з людьми старими,—
Нехай вгадають про колишні біди.
Та перше ніж промовить на добраніч,
Ти про мов їм горе розкажи а.
В. Шекспір, іРічард II*
А тим часом доля ошуканого спадкоємця шотландської корони була зовсім не така, як це оголосили жителям міста Фолкленда. Шанолюбний дядько засудив небожа на смерть, щоб так прибрати
2 Переклад В. Струтинського.
8 дороги першу і найбільшу перешкоду на шляху своєму й своїх дітей до трону. Джеме, менший,— королі в РИН, був ІТЦй хлопчик, І з часом, гадав Олбані, не важко буде усунути і його. Раморні, сподіваючись досягти вищого становища, а також ображений віднедавна на свого господаря, охоче взявся допомагати Олбані знищити молодого Ротсея. Щодо Двайнінга, то цього штовхала на злочин однаковою мірою і любов до золота, і його природжена злостивість. Обачні й жорстокі змовники заздалегідь вирішили ретельно уникати всього, що може залишити після себе слід насилля : життя принца Шотландського мало згаснути саме собою, коли тендітний, ослаблений організм утратить будь-яку підтримку. Ні, наступника шотландського трону не вб'ють — він, як Раморні висловився колись в іншому випадку, тільки "перестане жити".
Спочивальня Ротсея у вежі ФОЛКЛЄНДСЬКОГО замку була ніби зумисне створена для здійснення такого страшного заміру. Ляда в підлозі відчинялася на вузькі сходи, про які мало хто знав і які вели до підземелля. Цими сходами феодальний власник замку користувався тоді, коли потай навідувався перевдягнений до своїх в'язнів. Ними ж таки змовники знесли непритомного принца до найдальшого цідземелля, такого глибокого, що ніякі крики чи стогін, гадали вони, нагору не проникнуть, а двері та засуви були настільки міцні, що їх довго довелося б розбивати, навіть якби хто-небудь і знайшов потайний хід. Бонтрон, якого задля цього і зняли з шибениці, сам згодився допомагати Раморні в його нечувано жорстокій помсті над збитим із пуття і зрадженим господарем.
Цей мерзотник уже вдруге спустився до підземелля і саме тоді, коли тяжкий сон у принца почав розвіюватись і він прийшов до тями. Недужий відчув крижаний холод і збагнув, що встати йому не пощастить: кайдани на руках і ногах ледве давали змогу поворухнутись на прілій соломі, де він лежав. Перша думка була та, що це — страшний сон, але потім її змінив невиразний здогад, близький до правди. Ротсей почав кликати, гукати, потім пронизливо, нестямно заволав... Але на допомогу ніхто не йшов, і тільки луна під склепінням його в'язниці відповідала на крики. Бонтрон чув розпачливе благання принца, але свідомо зволікав, згадуючи про ті зневажливі насмішки та кпини, що ними Ротсей виражав свою відразу до нього. Та коли нещасний юнак, вибившись із сил і зневірившись, замовк, негідник вирішив нарешті постати перед очі свого в'язня. Він відімкнув замки, ланцюг упав. Ротсей звівся на лікоть, наскільки давали змогу кайдани... Червонувате світло, що так різонуло йому в очі, аж він мимоволі їх заплющив, лилося десь ізгори, наче крізь склепіння; і коли принц знов підвів повіки, у тому світлі перед ним виросла примарна
постать чоловіка, що його Ротсей уже вважав мертвим. В'язень злякано сахнувся назад.
— Це мій вирок і суд! — вигукнув Ротсей.— І мучити мене послано з пекла наймерзеннішого* чорта!
— Я живий, високосте,— озвався Бонтрон.— А щоб і ви могли жити й утішатися життям, зробіть ласку, сядьте й поїжте.
— Поскидай з мене це залізяччя! — зажадав принц.— Випусти мене на волю, і хоч би який ти був собака, а станеш найбагат-шою людиною в Шотландії!
— Якби ви навіть дали мені золота на вагу своїх кайданів,— відповів Бонтрон,— я все одно волію бачити на вас оце залізяччя, ніж на собі золоті ланцюги!.. Та гляньте сюди!.. Ви любили смачненько поїсти — дивіться ж, як я задля вас постарався!
І Бонтрон із диявольським ошкіром на обличчі розгорнув шмат невичиненої шкури, в якій щось приніс під пахвою. Він присвітив ліхтарем і показав нещасному принцові щойно відтяту бичачу голову — добре відомий у Шотландії знак • смертного присуду. Потім негідник поставив голову в ногах принцового ложа чи, краще сказати, смертного одра й промовив:
— Тільки будьте стримані в їді, величносте. Бо ви, мабуть, не скоро знов одержите обід.
— Скажи мені лише одне, нікчемо,— сказав принц.— Чи знає про все це Раморні?
— А як би ж ти сюди потрапив?! Ох, бідна пташка, попалася в сільце! — відповів убивця.
По цих словах двері причинилися, загрюкали засуви, і нещасний принц знов зостався в пітьмі, сам зі своїм горем.
— О, батьку, батьку!.. Ти був провидець!.. Патериця, на яку я спирався, і справді обернулася для мене гострим списом!..
Не описуватимемо довше годин — ні, днів! — сповнених тілесних мук і безнадійного відчаю...
Та не судилося цьому тяжкому злочину минути без покарання.
Тим часом про Катаріну Главер та мандрівну співачку всі забули: мешканці замку, здавалося, тільки й думали про герцога Ротсейського. Обом дівчатам виходити з замку заборонили, поки з'ясується, чим скінчиться ця небезпечна хвороба і чи справді вона заразна. Самотні й полишені одна на одну, вони якщо й не подружили, то принаймні потоваришували, і їхні взаємини стали ще тепліші, коли Катаріна довідалася, що Луїза — та сама блукалиЦя, через яку Генрі Вінд накликав на себе її невдоволення. Тепер Катаріна остаточно переконалася, що зброяр не винен, і захоплено слухала, як Луїза вихваляла свого галантного заступника. Та й сама співачка, усвідомлюючи, наскільки Катаріна стоїть вище від неї своїм суспільним становищем і душею^ залюбки розмовляла про відважного коваля. Свою вдячність йому вона виразила словами улюбленої в Шотландії пісеньки: