Оля Татарчук була білява. І не просто білява, – білявішої за неї не було, мабуть, в усій школі. Світле-світле волосся, білі брови, білі, наче припорошені борошном, вії і світло-сірі очі. Поряд з Аллочкою вона нагадувала фотонегатив. Але чогось саме до Аллочки вона весь час тягнулася. Вона була якась дивачка, ця Оля Татарчук. Весь час кимось захоплювалася, а себе завжди принижувала:
– Ой, який ти молодець!.. Ой, яка ти сьогодні гарна!.. Ой, як тобі личить ця кофтюля!.. Ах, як ти сьогодні добре відповідав на англійській!.. Молодчинка!.. А я так мимрила на математиці!.. Жах!
Люди люблять, щоб їм говорили приємні речі, і до Олі в класі ставилися добре.
Тому ніхто з хлопців не мав нічого проти того, щоб поїхала й Оля.
Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав, за власним виразом, "як свою кифеню" (тобто кишеню). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі! І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка, що у лісі заблукала, на шосту лінію привів… Ну, не Боцман, а справжній герой.
Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:
– Ну, молодець!.. Ух, здорово!..
А красуня Аллочка дивилася тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.
Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.
– Все! П'ята лінія! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! – загукав нарешті Вася.
І вони висипали з трамвая.
Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.
– Вперед! За мною! – бадьоро махнув рукою Боцман і швидко закрокував, майже побіг по асфальтованій алеї.
В парку було безлюдно. Будній день, робочий час…
Тільки в затишку, на лавочці під плакучою вербою сиділа якась підстаркувата парочка – видно, курортники.
Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев'яною альтанкою посередині – різьблені стовпчики, ажурний піддашком штахетник…
– Ой!.. Яка краса! – захоплено вигукнула Оля. – Я ніколи тут не була.
Озеро справді було дуже гарне – береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.
Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.
– Вперед! – вигукнув він і повів однокласників через місток. Ліворуч од містка біля дерев'яного причалу було припнуто десятки зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок – човнова станція.
На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині, по-піратському перев'язаній навскоси через лоба.
Боцман вів їх прямо до неї.
– Здрастуйте, тьотю Клаво! – гукнув він, підійшовши майже впритул.
Тільки тоді вона одірвала очі від книжки:
– О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив? – Моя тьотя Клава! – обернувся Боцман до однокласників. – Мої друзі!
– Дуже приємно! – тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному з них складену човником руку.
– Як там мій фрегат? – спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.
– На місці, капітане! – кумедно козирнула тьотя Клава.
– Ні, я тепер боцман. Капітан у нас – о! – Капітан Буль! – він ляснув Петруся по плечу.
Петрусь зашарівся.
– А-а… – зміряла поглядом Петруся тьотя Клава. – Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть обережненько… Щось вас багатенько.
– Фо ти!.. Якраз комплект. Ти фо, не знаєф – мій фрегат брав на борт і десять.
– Знаю-знаю, тільки все-таки не дуже…Хоч і тепло сьогодні, але вже вересень, вода холоднувата. Плавати хоч умієте?
– Аякже! – за всіх відповів Гонобобель.
– Ну, тоді давайте… Отам, у кінці…
– Знаю-знаю… Фо ти!
Боцман впевнено рушив по пристані, де в'язалися човни. А біля передостаннього спинився:
– О! Мій фрегат "Мрія". Я завжди на ньому плаваю.
Тітка Клава вже наближалася, несучи два весла:
– Хто вміє гребти? Тільки чесно!
– Я! – вигукнув Гонобобель і переможно зиркнув на Аллочку.
– Ну, тоді сядеш отут, поряд із Васьком. Він на праве весло, ти на ліве, – тьотя Клава втикнула весла у кочети, одімкнула ключем замок, розмотала ланцюг, узяла в руку:
– Сідайте!.. Дівчатка, проходьте на корму… І хтось із хлопців теж.
– Давай ти, Антошо! – сказав Боцман. – А тепер ми – на весла… А ти, Капітане, і ти, Куме, на ніс.
Коли всі усілися, тьотя Клава віддала ланцюг Петрусю і легенько відштовхнула човен від причалу:
– Ну… щасливого плавання!.. Кермуй, капітане!.. Веди корабель "Мрію". Але розгублений Петрусь мовчав.
– Ну фо ти? Чого мовчиф? – вигукнув Боцман. Петрусь перехопив погляд Аллочки – вона дивилася на нього лукаво й очікувально.
І враз лоскотна хвиля радісного піднесення охопила його.
– Слухай мою команду! Курс зюйд-зюйд-вест, поворот на чотири румби! Повний вперед! – дзвінко скомандував він і не впізнав власного голосу – такий він був по-справжньому капітанський.
– Єсть, капітане! – вигукнув Боцман і наліг на весло. Гонобобель наліг теж. І човен поплив по озеру.
– Ой! Як гарно! – радісно верескнула Оля Татарчук. І всім стало весело.
Сла-авное море-е, священный Байка-ал!..
затягнув Кум Цибуля.
– Курс норд-норд-ост!.. Гей! У машинному! Піддай пари! – вже впевнено вигукнув Петрусь.
Аллочка дивилася на нього так, як нещодавно дивилася вона на Васю.
Ех, хороше!
Як гарно жити на світі!
Коли ти капітан, і командуєш фрегатом "Мрія", і на тебе дивиться перша красуня у класі, хіба ти можеш сидіти? Що це за сидячий капітан?! Сміх та й годі! Ти мусиш стояти на капітанському містку, підставивши обличчя солоному вітрові.
І Петрусь звівся на рівні ноги і, балансуючи, підніс руку дашком до очей.
Вони пропливли під мостом і випливли на широке плесо.
Гришка Гонобобель старався з усіх сил, щоб не відстати від Васі Боцмана, але все-таки і досвіду, і спритності в нього було менше. І човен весь час завертав ліворуч.
– Гей! У машинному! Ліве, греби! Праве, табань! Матрос Гонобобель! Шуруй активніше!
Якби ж Аллочка не глянула у цю мить на Гришку…
А може, то він і ненароком. Хто його зна…Але Гришка Гонобобель раптом щосили рвонув за весло, човен різко хитнувся… Капітан Буль втратив рівновагу і…
Всі тільки побачили, як мелькнули в повітрі його ноги, коли він перелітав через борт…