Хима, що стояла досі німа та бліда, як смерть, почувши про п’ятизлотника, прожогом кинулась до скрині, впала на неї і міцно вчепилась за віко.
— Не дам! — крикнула вона. — Не діждете взяти п’ятизлотника!
— Пусти! — штовхнув Хома жінку. — Я сам дістану!
Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилась руками за скриню, і Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло! — кричала Хима. — А п’ятизлотника не дам!
Десятник, недовго думавши, закинув свиту на плече і подавсь з соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині бліда, аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку, посоловілі очі нестямно дивились на двері.
Хома важко дихав, аж сопів; він постояв мовчки на місці, далі насунув шапку і вийшов з хати, хрьопнувши дверима…
Лишившись сама, Хима заплакала. "Господи, — думала вона, — за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що отак на старість караємось?.." Сльози котилися по її старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про п’ятизлотник, який недавно боронила від ненаситних зборщиків…
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, їй біло не до світла…
Ввечері прийшов Хома, хмурний, як небо восени. Він мовчки сів на лаву і задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?
— Я оце надумала… Пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б, він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, піди й ти та попроси гарненько, може, змилується…
— Ет, не дасть!
— А ти піди, попроси красненько, може, й дасть…
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледве примітним промінням осявала їм серця, зцілющою водою покропила сердечні рани…
Другого дня ввечері вертавсь Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.
— Дав! П’ять дав на відробітки, на буряки…
Хима перехрестилась.
Щасливі, зараз нараялись відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяної муки на малаї, бо житня дорога. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Повечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за сих кілька день, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались одвернутись від його, боялись думати про його… Тепер, коли несподівана поміч дала їм спроможність хоч на кілька день позбутись гірких клопіт про шматок хліба, вони з цікавістю розглядались у свому лихові, самі зазирали в вічі свому ворогові, бо він і тепер ще маяв на їми своїм чорним, сухим крилом…
"А що було б, — думав Хома, — якби й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду?.. Що то — голод? Невелике слово, а страшне… Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а й то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав, як пес… А кажуть, в якійсь стороні тепер голод… Справжній голод… І не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…"
Хома не знав, у яких се сторонах голодують люди, якої вони віри, якою мовою говорять, він лиш чув, що вони голодні, і йому ввижалася сила голодних, змарнілих, сумних людей, що з туги та голоду мало не гавкають, як пси, і нізвідки поради немає бідолашним…
"Виставили в церкві карнавку, — думав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних що змога, та що ж — дай, голодне, хліба!.."
Хима лежала на полу, розплющивши очі, і в її голові снувалися думи: "Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… Хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п’ятизлотником. Намігся водно: дай та й дай!.. Та що з тих грошей? Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А у тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть, і картоплі немає! От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, ато, борони Боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, на росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… З щирої душа запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється…" І перед очима Химиними просувалися картина, одна одної сумніші, одна одної страшніші; і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми… "А може, — і в голові її промайнула думка. — Ні-ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю. — Не дам!.. То не моє, то внуччине… А може…" Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою…
"Господи! — думав Хома. — Чого ті голодні ввижаються мені сьогодні? Може, се мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочку. Кортить мені сказати щось бабі, так боюся… Вона вже й так лиха на мене за того п’ятизлотника… А може, сказати?.."
— Химо! — насмілився Хома. — Ти спиш?
— Ні, чогось мене сон не бере… — І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються, з тих країв, де голод…
— Се справді! Й мені вони на думці вертяться… Мабуть, горюють там, бідолашні?!
— Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю…
— Про п’ятизлотника?
— Еге ж… якби нам його… теє… в карнавку…
Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.
— Віддамо… Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.
— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.
Старі помовчали, затхнули глибоко, а трохи згодом заснули.
Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула, її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.
Після служби божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.
Цок!..
Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук "білих грошей" лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.
Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому…
***
Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.